(друкується зі скороченнями)

Одного разу до Колумбійського університету надійшов запит про те, які саме іспити з перевірки здібностей та професійних навичок мають складати майбутні журналісти. Відповідь була категоричною: «Журналісти — не митці».

Цікаво, що така думка існує поряд із кардинально протилежним твердженням, що журналістика – літературний жанр.

50 років тому журналістські школи як такі, не були в пошані. Тоді до цієї професії долучались у ньюзрумах, маленьких друкарнях, прокурених кафе та на вечірках щоп’ятниці. Редакції нагадували цехи, де навчали кваліфіковано й надавали необхідну інформацію. Погляди працівників дозрівали в дружній атмосфері творчої співпраці.

Журналісти формували тісне товариство. Ми жили спільним життям і настільки захоплювались своєю роботою, що говорили лише про неї. Ця дружба була такою вибагливою, що у нас майже не лишалося часу на приватне життя.

Хоча формально редакційних колегій ще не існувало, кожного дня о п’ятій вся журналістська зграя, без попередньої змови, збиралась у сусідній кав’ярні. Ми гаряче обговорювали теми статей і матеріали набували остаточної довершеності перед виходом з друку.

Люди, які не були членами цього нескінченного дискус-клубу, або ті, кому набридали ці галасливі збіговиська, теж вважали себе журналістами, та насправді ними не були. За тих часів журналістика, здебільшого, передбачала написання новин, нарисів та редакційних статей.

Останнє вимагало найбільшої майстерності та було найпрестижнішим. Робота репортера цінувалася найменше, адже новачки, які долучались до новин, змушені були лущити найдрібніші теми.

Час довів, що нервова система журналіста працює за законами, непридатними для звичайного людського організму. У 19 років, коли я тільки-но розпочав кар’єру журналіста, я був найгіршим студентом юридичного факультету. Поступово ж, завдяки копіткій роботі над різноманітними матеріалами я зростав, доки не перетворився на старого досвідченого репортера.

Ця професія вимагає широких знань і культури, які журналіст всмоктує з навколишнього середовища. Читання теж було важливою вимогою до членів нашого клубу. Самоуки, зазвичай, найбільш здібні й спраглі до нових знань. Це особливо стосується людей з моєї доби, які прагнули збудувати підмурок для розвитку найкращої професії в світі, якою ми називали журналістику.

Альберто Льерас Камарго, одвічний журналіст, який, між іншим, двічі був президентом Колумбії, навіть не закінчив середньої школи.

Раптом «академічні кола» почали хвилюватися з приводу того, що у журналістів, мовляв, немає відповідної освіти. Тоді були започатковані професійні факультети журналістики. Тепер професійне навчання розповсюджується не лише на друковані ЗМІ, а й на всі різновиди преси, що були або будуть винайдені людством.

Згодом навіть сама назва «журналістика», яка з’явилася ще на початку її виникнення, у 15 сторіччі, була забута. Професію почали називати «наукою про масові комунікації» або «суспільними зв’язками».

Проте результати «освітньої реформи» не виправдали сподівань. Юнаки, які закінчують академічні заклади з неймовірно високими балами, часто не мають жодного уявлення про життя реального світу. Вони зосереджені на саморекламі, а не на розвитку творчих здібностей та набутті досвіду.

Більшість студентів починають працювати журналістами незважаючи на серйозні недоліки в освіті: вони недолугі в граматиці та не здатні дати ради матеріалу, який потрапляє до рук. Дехто з них пишається тим, що може догори дригом читати таємний документ, який угледів на столі в міністра. Хтось хизується, що здатен записувати діалог без відома співрозмовника, або надрукувати інтерв’ю, яке пообіцяв не оприлюднювати.

Найбільше хвилює, що відсутність елементарної етики міцно пов’язана з поширеним переконанням, ніби першочергове завдання журналіста — бути першим за будь яку ціну.
Журналіст, який сповідує цей принцип не розуміє, що найкращою є не обов’язково та стаття, яку опублікували першою, а та, яка виконана найкращим чином.

Дехто, розуміючи свою недолугість, почуває себе обдуреним викладачами. Мовляв, вони не змогли прищепити своїм учням життєво необхідні якості, головна з яких — допитливість у пізнанні світу.

Зрозуміло, що моя критика стосується загальної системи освіти, де практикується хибна метода, за якою учні отримують інформацію, а не тренінг. В журналістиці ж суто технічні новації випереджають фаховий рівень працівників, які часто не встигають за прогресом машин. Таким чином журналісти стають заручниками технологічного прогресу.

Іншими словами, медіа-компанії у шаленій гонитві за новітнім обладнанням і технологією забувають виховувати своїх фахівців, плекати командний дух, як це було колись.
Ньюзруми тепер перетворилися на стерильні лабораторії, де люди працюють ізольовано від оточуючого світу.

Бездуховний кібер-простір, здається, замінив собою спілкування з серцями читачів. Дегуманізація поширюється у шаленому темпі. Дивно, наскільки надсучасні технології зв’язку, такі жадані колись, підсилили агонію останніх хвилин журналіста, який готує випуск новин.

Початківці скаржаться, що редактори дають їм три години на виконання роботи, яка вимагає якнайменше шести годин. Керівники вимагають від репортерів матеріал на дві шпальти, та залишають від написаного тексту лише чверть. У хаосі «випуску» в редакторів бракує часу на будь-які пояснення та вони й не мають бажання вмотивовувати свої дії. Про співчуття ж не йдеться взагалі.

«Вони навіть не сварять нас», — скаржиться репортер-новачок, який прагне допомоги від своїх байдужих босів.

Віднині в ньюзрумах панує тиша: редактору, який був колись мудрим і добрим вчителем, вже не вистачає часу і сил витримувати шалений тиск технології.

На мою думку поспіх та обмеження у просторі знизили якість репортажу, який ми вважали найпрестижнішим жанром. Адже саме репортаж вимагає від журналіста найбільше часу, найглибшого дослідження, та, водночас, надзвичайної письменницької майстерності. Адже репортаж – це ювелірна точність у відтворенні подій. Іншими словами — цілісне і чітке зображення того, що відбулось. Подія, викладена журналістом, має бути написана так, аби читач відчув причетність до неї, ніби сам був її свідком.

Ще до винайдення телетайпа й телекса фанати радіохвиль вловлювали світові новини у какофонії приймача, а досвідчений редактор імплантував у їхні опуси деталі і бекграунд. Таке письмацтво було більше схоже на відтворення динозавра з однієї кістки.

Будь-яке тлумачення новин суворо заборонялося – коментарі були прерогативою головного редактора, який вважався автором таких статей, хоча це було не так.

Літературний стиль завжди вирізнявся пишністю. Поважні головні редактори мали власних лінотипістів, чия робота полягала в розшифруванні каракуль, що містили зразки їхнього фірмового стилю.

Важливе досягнення журналістики за останні 50 років — поява коментарів у статтях. Редакційні матеріали відтепер супроводжуються історичними довідками щодо розвитку подій. Проте досягнути найкращих результатів знову не вдалося. Адже журналістика ще ніколи не була такою небезпечною як зараз.

Використання цитат, правдивих чи вигаданих, відкриває широкий шлях як до випадкових помилок, так і до навмисного перекручування фактів. В репортажах з’явились отруйні псевдо-свідчення, які перетворили новини на зброю масового знищення. Цитування джерел, що «цілком заслуговують на довіру», людей, які «добре інформовані у питанні»; коментарі від «найвищих посадовців, які вимагають не називати їхніх імен», від «свідків», які ніколи не потрапляють у кадр тощо — дозволяє фабрикувати будь-які безпідставні звинувачення.

Несумлінний репортер може захистити себе священним правом не розкривати своє джерело. Водночас він не замислюється над тим, що дозволяє цій особі з легкістю експлуатувати себе, змушуючи подавати коментар під догодним саме «джерелу» кутом зору.

Мені здається, що поганий журналіст вірить у власну залежність від джерела, особливо, якщо ця людина — посадова особа. Тому, оберігаючи свою «священну корову», репортер вдається до небезпечних стосунків із посадовцем. Він стає зашореним і вже з недовірою сприймає інформацію від інших осіб.

Можливо, хтось подумає, що я жартую, але за лаштунками в цій драмі чекає ще один злочинець – диктофон. До його появи трьома класичними знаряддями журналіста, які, насправді, є одним цілим, були записник, непідкупна чесність репортера, очі та вуха. Останні необхідні журналісту аби почути і побачити те, про що він має намір писати. Щодо диктофона, то етичних норм його використання й досі не існує.

Варто було б розказати молодшим колегам про те, що касета не заступає пам’ять, а є лише складнішою версією звичайного записника — давнього й вірного помічника журналіста. Диктофон чує, та не вміє слухати. Він ніби електронний папуга повторює сказане, проте не здатен осмислювати. Тож краще покластись не на механічній апарат, а на людину, яка чула живу мову, аналізувала її та робила власні висновки, спираючись на життєвий досвід.

Технологія, наприклад, радіомовлення, дозволяє миттєво відтворити точнісіньку копію чиїхось слів. З одного боку це зручний механізм, але з моменту його появи багато інтерв’юерів вже не дослухаються героя програми, бо гарячково конструюють наступне запитання.
Після винайдення диктофона перебільшена увага приділяється жанру інтерв’ю. Радіо і телебачення, що є для них природним, перетворили інтерв’ю на свій головний жанр. Тепер уже і друкована преса, здається, почала поділяти хибну думку про те, що голосом правди говорить не журналіст, який був свідком події, а чиновник, який виголосив заяву.

Спробуйте змусити когось із газетних редакторів написати почуте власноруч, одним відрухом — спрацює як лакмусовий папірець. Горе-журналіст переплутає слова, спотворить семантику, пропустить літери, і, зрештою, заплутається в синтаксисі. Тож, мабуть, слід повернутися до роботи зі звичайним записником.

Можливо тоді журналісти почнуть знову замислюватися над сказаним під час розмови, а диктофон повернеться на почесне місце нейтрального свідка. Однак я намагаюся заспокоїти себе тим, що більшість етичних вад сучасної журналістики походять не від низької моралі, а від убогої професійної підготовки.

Напевно одним з найсуттєвіших недоліків академічного навчання в галузі «масових комунікацій» є вкрай недостатнє пояснення самої сутності журналістики.

Ясна річ, гуманітарні програми треба залишити, але вони мають бути менш громіздкими та не так жорстко регламентовані. Ці програми мають допомогти прищепити студентам культурний досвід, який вони не отримали у школі.

Освіта має, передусім, розвинути здібності й професійні вміння журналістів, раз і назавжди прищепити тезу, що всі вони без виключення повинні займатися дослідженням; виробити у журналістів інстинктивне, наче дихальний рефлекс, розуміння етичних стандартів.

Зрештою варто повернутися до класичного навчання журналістиці у маленьких гуртах, що надзвичайно важливо для наслідування досвіду минулих поколінь. Інакше кажучи, потрібно повернути дух, який панував колись у старих журналістських кав’ярнях.

Я належу до групи незалежних журналістів, яка намагається розповсюдити цю систему семінарів-тренінгів по всій Латинській Америці. Ця організація має гучну назву «Інститут нового підходу в журналістиці в латинській Америці» (Fundacion para un Nuevo Periodismo Iberomericano).

Це пілотний проект, розрахований на журналістів, які тільки-но починають свою кар’єру. Вони шліфують техніки написання новин, опановують техніку редагування, теле- і радіоінтерв’ю на ін. під керівництвом ветерана професії.

* * *

Преса повинна сприяти цьому, відтворюючи такі дискус-клуби у власних редакціях, чи у спеціально створених освітніх закладах. Такі тренінги мають працювати на кшталт авіа-симуляторів, які відтворюють кожний інцидент, що може спіткати пілота у повітрі. Адже таким чином можна попередити катастрофу в реальному житті.

Журналістика – це жага, втамувати яку можна лише через жорстке протиборство з реальністю.

Той, хто не має цього у крові не зможе зрозуміти магнетизму цієї роботи, який лише підсилюється непередбачуваністю життя. Той, хто не відчував цього, не зможе зрозуміти шалене захоплення сенсацією, щиру радість, яка охоплює після перших здобутків успіху, та спустошення, яке приходить у разі поразки.

Лише той, хто народився задля цього й готовий присвятити цій шаленій гонитві всього себе, може займатися не прогнозованою всеохоплюючою роботою. Працею, що триває без упину до самого виходу новин, і першої ж миті потому затягує у новий скажений вир, що не знає ані миті спокою.

текст: Габріель Гарсіа Маркес

переклад: Чтиво.орг