Облога тим часом просувається далі, тобто – насувається ближче. Небо чорнішає. Тишком відходять ягоди, персики, сухоцвіти, молода кукурудза, молода картопля, холодна кава залишають місто без жодного слова, і не маючи так чинити жодного права.

Кожного разу дід катав Соню на верблюді, брудному, запиленому, гарячому і високому, котрий Соні також зовсім не подобався. Але дід казав, що верблюд нещасний, тому що заробляє найбільше - а отже, мусить і працювати найбільше, а це - замкнене коло.

Ось вона сидить і каже собі сама: дев’яносто днів смоктала мене зима, випивала, їла. Я зробилася зморщена, буцімто у мені розчинилися всі ці безплідні порожні дні, зморщена і біла. І тепер усе, що не вибір, не слід, не знак, не займає мене, не впливає тепер ніяк – непотрібне, різне. От наприклад – це ж десь...

І в тиху кімнату приходить змучений бог, шукаючи місця перепочити до ранку. І ті, що чекали дива, нервують – коли ж. І жлобські салюти ще десь вибухають досі. А бог сидить, невеличкий, як мудрий миш. І думає бог: “Як добре, що ти мовчиш, що спиш і нічьо не просиш”.

Усюди, де ми були - проголошено зараз неосяжний і недосяжний вирій. Літні тераси згортаються, ніби фронт. Загортатися в пледи, здаватися пізно, пізно. І якщо дихати - то тепер тільки рот у рот, до останнього не пускати між себе чужих, випадкових, різних. Літаки не затримуються, ніби розклад страт. Голі плечі в натовпі безпомічні, недоречні. Безвідмовний час, найдосконаліший апарат врешті витисне з кого завгодно безнадійне прощання...