Багато років мені доводиться перетинатись з одним постійним «учасником зустрічного пішохідного руху» і мешканцем сусідньої вулиці. Він має ознаки мікроцефалії (применшення верхньої частини голови). Зовні, навіть попри це, він був би звичним чоловіком у типових вітчизняних пропорціях, якби не постійно прикривлене лице, сильніше навіть, ніж у всіх, ніби від болю, або відрази, але вже не згладимо. І ще: базарити із собою він почав раніше за всіх, ще з доблютузних часів, прикладаючи при цьому до рота невеликий плоский гребінець.
Зате років зо 20 він не змінювався зовні. Час якось інакше займається обличчями таких людей. Може, тому що й вони з ним поводяться інакше, а час любить симетричні відповіді, як Путін.
Звуть його Олександром, але в дитинстві всі казали йому коротше – Синдром. Напевно, тоді і з’явилась гребінь-рація – коли відчув, що цей світ для нього чужий. Залишалось зробитися «резидентом» іншого світу.
«Поганяло» ж дорослішало собі разом з тими, хто його модифікував, і з часом потрохи перекотилося у «Сандро», на чому й стало.
Але не змінювався весь цей час він лише тілом, шкірою, відтінками і відтинками волосся. Бо з якогось часу почав з’являтися виключно у білих сорочках під якісними костюмами. І вже не може використовувати в якості ні домофону, ні рації гребінь,  бо в руці у нього тепер барсетка, а на чистій шиї – краватка. А друга рука завжди переплетена з рукою ефектної дами, опорою для якої вона тепер є. Тобто він і далі поговорює, але вже ніби не до себе, бо дама виконує роль співбесідника, бутафорського адресата.
Разом і щодня вони ходять найвелелюднішими місцями, і якщо хтось зустрічний дивиться на нього, вона обов’язково перехоплює цей погляд своїм попереджувально-запитальним, мов сніп — рукою, і скошує його знаком питання у власних очах під високими бровами, ніби серпом. Знаки питання ефектно працюють тільки на випередження.
Розкльошена донизу скрипуча чорна барсетка, можливо, служить для Сандро аптечкою, лише без великого червоного хреста зовні, вулиця — це ж не найбезпечніше місце. Або контейнером для набору гребенів. Бо він так звик до гребеня, що й далі майже постійно тримає голову трохи в чверть оберта вбік, ніби страхуючи рот від лобової атаки випадкового підслуховування, завжди готовий приховати від «чужих» найцінніше, що у нього десь там таки є — гребінь.
Зараз він був би схожим на обласного депутата, навіть на голову якогось комітету, якби надто часто не дивився неадресно, тобто замріяно, кудись вгору. Депутати ж дивляться переважно вниз, адресно.
А вона – це Марта Петрівна, донька нашої сусідки баби Стелли, «торговки стєльками».
Сторонні глядачі такий союз могли б пояснювати тим, що за п’ятдесят прожитих нею років так і не знайшлось когось, хто захотів би говорити для неї спеціально.
А насправді вона мала чоловіка, філософа-спортсмена: він захистив дисертацію на тему «Навчання і освіта як засоби нівелювання вродженого фактора», але працював вчителем фізкультури у четвертій школі, де повчав школярів сентенціями типу «все життя вам переходитимуть дорогу чорно-білі кішки, тому м’язи на всьому тілі повинні викликати довіру. Кращою людину робить не бажання подобатись всім, а комусь одному, цей побічний ефект лібідо і зробив весь людський прогрес. Саме побічні ефекти одні видають, а інші сприймають за вищу роль того, що їх споводувало»…
І ще він інколи вечорами підтримував штанги високобілковим протеїновим хлоп’ятам у клубі на правах тренера-фрілансера.
А по ранках він бігав навколо озера на Мазепи, трикілометрового в периметрі. Але бігом це ніколи не називав, казав, шо «займається кардіо». Інколи Марта Петрівна пробувала стримати його, після чергової вечірньої карколомної пиятики, від ранкового кардіо. Він «обломував» коротко: «накаркаєш». Зранку він не розмовляв, і жіночі голоси йому здавались воронячими. Але МП в його мовчанні вбачала якусь особливу зібраність, що переважувала вагу мовлення.
А бігати з бодуна він любив, бо навчився відчувати, як кров ганяє головою вчорашній градус, від чого отримував на рівному місці бігової доріжки бонусний ранковий прихід, рівний, як сама доріжка. Відчував, як мозок приймає свій ранковий душ, душна черепна коробка перетворюється на його душову кабіну, і як весь прийнятий, але недозасвоєний алкоголь дозасвоюється вже у пінистому складі серотонінового коктейлю, котрим не соромно було б частувати самого Бога, якби можна було дотягнутись до Нього якоюсь довжелезною коктейльною соломкою.
При цьому був за випивку, але проти пияцтва, стверджував, що алкоголь зігріває, та алкоголізм — розхолоджує, і що той, хто «запойний» — це вічний неофіт алкоголю, якому не судилося стати його адептом:
-Дози – вони, якщо неперервні, то повинні бути виважені, щоб їхній механізм діяв, як світанок та захід сонця: одна тебе руйнує, наступна – відновлює, вбивають пам’ять, зате дають що згадати, відволікають тебе від світу, але привертають світ до тебе. Якість особистості багато в чому залежить від того, наскільки заваристе і концентроване її життя. А ті, хто зосереджується на дрібному, до цього дрібного уподібнюються. Так от: «вживання» є розщедреною спробою постаріти заслужено, в кінці кінців.
І був противником пива, казав, що пиво — це просто найшвидший спосіб змінимти воду в акваріумі сечового міхура, а от горілка — в акваріумі мозку.
При цьому його тещу звали Стелла Артемівна, але всі чомусь звертались до неї Стелла Артурівна, і це продовжувало дратувати її навіть коли вона змирено зрозуміла, що ці Арт-імена просто не можуть не плутати місцеві миколи-петри-василі, і втішала себе словами зятя, що якщо людина — це книга, то вона — книга з перемінною назвою. Але відчула полегшення лише коли її поступово почали кликати «баба Стелла». І навіть взяла активну участь у вилученні імені власного батька «з обігу».
На родинних урочистостях у зятя завжди чомусь з’являлась на столі пляшечка Stella Artois, хоча цих епонімійних паралелей баба Стелла не помічала. Та й взагалі не розумілась на назвах. За зятевим столом її засмучувало тільки оголошене ним табу на тости. Він вважав їх словесними кошенятами, які народжуються лише для того, щоб бути тут же втопленими в бокалі у ситуації, коли закиди совісті замінюються закидами роззосереджених голів.
А одного разу після ранкової пробіжки його серце билось надто сильно, і повернувшись додому, він прийнявся заливати в себе воду, прямо з графину, фільтровану, великими ковтками. І не міг зупинитись, навіть коли відчув, що серцебиття лише посилюється – вже від фізичного навантаження, доданого несамовитою роботою стравоходу. Частота серцевих скорочень співпала з частотою ковтків, серце увійшло в резонанс з надгортанником і «розірвалось» — як каже про це Марта Петрівна — стукало-стукало — і достукалось.
Вона давно казала йому, відтоді, як почав віднаходити радість у попиванні, що він не вміє розраховувати ковтки…
Небіжчик після себе залишив багато одягу «на вихід», недоношеного навіть на десяту частину його променадного ресурсу. Бо ні в костюмах, ні у мештах на обцасах він «себе не бачив», казав, що завжди у формі може бути тільки завжди дурнуватий, як герой серіалу. Весь цей одяг, покинутий ним разом зі світом — був творчим результатом довгих зважувань і примірянь, які передували кожній з покупок Марти Петрівни. Всі її купівлі можна було робити номерними, як кращі моделі годинників «Ракета».
Тепер продати все це, зберігши «цінову гідність і лице вартості» шансів не було, бо всі коміси перетворились, як каже Марта Петрівна, «на секонд-хенде-хох: одяг на вагу купляють ті, для кого одяг не має ваги».
Якось у випадковій розмові коло сміттєвих контейнерів, що у величезному дворі їхнього кооперативного багатопід’їздника на Чорновола, запропонувала бідній мамі Сандро спробувати щось з одягу на нього. Сказала, що грошей не потребує, бо не любить їх за те, що вони надто демонстративно хрустять.
Звірка розмірами з покійним для Сандро пройшла успішно, після першої примірки виявилось, що навіть нічого коригувати не потрібно, а трохи задовгі рукави і штанини якраз щойно стали допустимими. Обійшлось без підгинань.
Коли Сандро вийшов у двір вперше в костюмі, щоб вдячно покрутитись з горизонтально розведеними в боки руками перед Мартою Петрівною, то зробив це занадто швидко і хитко. Чим викликав зовнішню агресію у незлостивого Грішиного стаффордшира Шнапса. Бо коли так само робив якийсь клоун в фуфайці у собачій школі (яку Шнапс мусив відвідувати колись аж 2 місяці), то Шнапса чомусь примушували його за це вкусити.
Але замість того, щоб злякатись, Сандро не зворушився, не тремтнув, натомість ступив назустріч псові, щоб відвернути його подалі від зблідлої Марти Петрівни.
Може такий ефект стався випадково, але тоді вона собі вирішила, що та частина мозку, яка відповідає за страх і всі його похідні — підлість, пристосуванство, черствість — залишились у тій частині його голови, якої бракує. А єдина фундаментальна чеснота — це вміти відмовляти собі, всі інші — це її різновиди. Мигдалевидні ж тіла, на яких висить вся відповідальність за співчуття, як мокрі стирки висять на кухонних гачках, залишились при ньому. Їх не зачепила хромосомна відсіч в організмі Сандро. Нижні долі мозку — найнадійніші, вирішила МП, все необхідне в них є, а весь пар вітряності та дурних намірів сидить у верхніх пластах, як теплий газ, одразу під кришкою.
Марта Петрівна з віком все більше віддавала перевагу гальмівним процесам кори головного мозку. І вважала «самотність» лише числівником, не мала перед нею жодного страху. Навпаки, казала, що набагато гірше – це ефект «100 років самотності» — коли п’ють двоє 50-літніх і не знаходять спільної мови навіть між собою. Але свій 50-літній ювілей у банкетному залі «Фондушу» на 100 чоловік організовувала вже не сама. А з Сандро. Якому за якихось півроку теж виповнювалось 50.
Відтоді те, що вона не мала дітей, швидко почало отримувати свою компенсацію: якось все швидше стала дитиніти її мама, баба Стелла. А союз із Сандро навіть дозволив їй вважати себе багатодітною: він синішав на очах, але не в тому сенсі, як це зробив її покійний чоловік, а швидко почав сприйматись нею за сина, життя якого — це соліпсичний сеанс, в якому картинка розходиться зі звуком. Раніше в цьому сенсі вона бачила лише, як люди намагаються сприймати кожен день, як окреме кіно, відповідно хочуть накришити туди всіх інгредієнтів: любові, саспенсу, гонок, розборок ітд.
Вона ж воліла смиренно дивитись на свій день як на серію короткометражного серіалу, де все зрозуміло і очікувано, і легко уникнути агностичного страху перед пізнанням. У таких серій великий відсоток відведено одним й тим же щоразу «титрам», місце котрих займає харчування за розкладом, гастроном з одним списком, молитва з добре вивченим текстом…
Вона завжди обстоювала пристойність: паралельні канти на штанах, парадоксально, але зі смаком підібрані краватки, які б об’єднували сорочку з маринаркою, не зливаючись із ними, запонки з не блискучих металів типу «срібло-сатин» або «античне золото», відповідність кольору та фактури шкіри ременю до взуття… — все те, що вважала за чоловічу ошатність. В цьому бачила справжній феншуй. А не той загальновизнаний «кармічний феншуй», який лише є спробою виправдати негаразди в бізнесі і сімейному порозумінні слабою прохідністю каналізаційного коліна під кухонною мийкою чи непропорційністю вхідних дверей до дзеркала у передпокої. Адже біла сорочка як окраса святкового тіла важливіша за білий обрус — окрасу святкового столу. І зрозуміла, що домогтись цього зможе лише від цілком керованого чоловіка. Тільки з ним можна бути одним-цілим-ціліше-не-буває. Парою, надійною, як стовп і його тінь.
А розмови, у яких можна ділитись сокровенним, все одно з часом втратять сенс з будь-яким чоловіком. Але біда — якщо виявиться, що вся енергія його — надлишкова, бо під розумною головою у нього дурнувате тіло. Краще вже хай так…
Чоловіки ж не замінять подруг, з ними вона щовечора довгими годинами насичує свою комунікативну булімію, розмовляючи по телефону.
Тільки тепер перед телевізором сидять вони обоє, пліч-о-пліч: вона — зі слухавкою коло вуха, Сандро — із гребенем коло рота…

текст і фото: Ростислав Шпук