Залізним вовком сісти на дорогах.
Від Києва до темного Полісся.
Вони прийдуть.
Упевнений.
З порога.
І принесуть з собою лихоліття.
Святі ліпили горщика.
Не доліпили.
З землі на небо.
Вже будують автобани.
Колишні митарі, розбійники.
Так само.
Шукають Істину,
а на долонях рани.
Співає півень тричі на світанні.
Сухого хмизу
догорає гілка.
Відповідальність
гримає у двері.
На обрії народжується ранок.
І тихо плаче
по тобі
сопілка.
Ми лишаємось на цьому березі.
Де в повітрі запах липи й свободи.
І багато інших речей.
Які ви собі не уявляєте.
Ми пробачимо вас.
А потім.
Розберемо між нами моста.
Без ніякого символізму.
В абсолютно буквальному значенні.
Без такої для вас звичної
Матюгальні і тирення дров.
Ми не будемо вами лякати
Навіть самих відвертих непослухів.
Просто ми гуманісти.
А дітям
Краще слухати інші казки.
І лише вітряним вечором.
Долітатиме ваше „Агов”.
Ми навряд чи вас коли згадаємо.
Бо про вас або добре або…
Ножі освячено.
Запалено хрести…
А хтось вночі
запалить
податкову.
— „Каторий час????”
— Час сплачувать борги.
Причастя.
Перебіжчиків відлови.
Розбиті шибки.
Вулканічне скло.
Зубами в брамі відгризаючи шеврона,
Молитись вчиться вже якесь жандармське чмо.
Невідворотність випущена з лона.
Ножі освячено.
Присвячено вірші.
Розібрано паркани і бруківку.
Надворі знахабнілий Листопад.
Надворі спроби перешкодить Вчинку.
Під ноги: листя та шматки газет,
Папери з грифами,
Підлога коридорів.
Пуста квартира. Борщагівка. Лавагет.
Під вартою вчорашніх Командорів.
Дроти провисли.
Безнадійність телеграм.
Ніхто не відповість каліграфічно.
Листо′пад.
Самураї монограм.
Вже ешелоном відправляються у Вічність.
Ніхто не відповість.
Нема кому.
Палають перфокарти. Збій Системи.
Холодний вечір.
Ближче до вогню.
Десь плачуть воском стіни Карфагену.
На площі
падав дощ.
Змиваючи бруд та гамір.
Присмак відстріляних гільз.
Нереалізований намір.
На площі
падав дощ.
Розбиваючи граніт в порох.
Не чекаєш.
І навіть, „не ждешь”.
Ти – в метро.
Пацюки – по норах.
На площі
падав дощ.
На старі незагоєні рани.
На коросту „березовых рощ”.
На будинки твоїх ветеранів.
На прокурені рози вітрів.
Над розбитим залізом зупинок.
На лобастих священних корів.
Тихо сіяв себе Відпочинок.
Побачення.
Від акцій до акцій.
Мигдаль очей.
Та хронічна втома.
Під парканами адміністрацій.
Під відбитки криці і хрома.
Неможливість в кожному русі.
В стиглій каві та sms-ах.
Навіть в Банкової дусі.
Навіть в Імперії інтересах.
Побачення.
Від акцій до акцій.
Подумки вже рахуєш втрати.
Півроку колаборацій.
Півжиття до простого свята.
Перезимую.
Нікуди не дінусь.
Від Весни.
А вона – від мене.
Засинатиму під старі пісні.
Під зірками.
Під нота бене.
Перезимую.
Спалю мости.
Розвію попіл уздовж Подолу.
Глобалізація.
Кричать коти.
Ти голосуєш за Кока-колу.
Перезимую.
Не в перший раз.
Найголовніше.
Вино і бджоли.
І Бог, звичайно, не видасть нас…
Бо Він не зробить цього ніколи.
Каміння відчуває важкість ніг.
І дні, закуті в сірі однострої
Цього не змінять
Первородний гріх
Гра в бісер і в вичісування бліх.
І попелище над валами Трої.
Каміння, що посіяно в пісок.
Уже зійшло могильними хрестами
і напрямом тролейбусних гілок.
І вказівним, яким натиснеш на курок.
І нашими, в майбутньому, містами.
текст: Олександр Данилюк
