Іноді не залишається жодних відчуттів, крім страху
У кожній клітинці тіла
Його так багато, що не можливо дихати
Попри вітер на вулиці
Купчасті хмари, що схожі на ядерний вибух — досягли висоти ізотермії.
Це рідкісне явище — пояснюють синоптики.
У дитинстві ми з тобою бігли та падали, розбивали коліна,
Врізалися у дерева —
Розбивали ніс.
Я любила бігати
Та ходити босоніж
З моря додому
Або навпаки.
Коли забивалася, рани мазали зеленкою,
дули, щоб не пекло.
Було боляче, але приємно відчувати подих та турботу.
Багато років потому сусідка вирішила,
що краще взагалі не виходити назовні,
Бо там забагато болю,
Загрозливої поведінки
Агресивного галасу, —
Так вона пояснювала, —
Тітушек, які заробляють нападами,
Забудовників, які мріють встромити скрізь паркани,
Комунальників, які зрізають дерева,
Продавчинь, які намахують та підкладають гниль,
Водіїв, які не зупиняються перед пішохідами,
Лікарів, яким пофіг
Чоловіків, які вчиняють напади на жінок, бо ті не слухають їхню маячню
Генералів, які вдягають підбори на жінок, щоб ті були окрасою параду
Освітян, які ставлять підписи під кандидатською Ківи
Чиновників, які продадуть за хабар рідну мати
Політиків, чиїм дітям тут не жити — їх надійно ховають за кордоном,
Або мають великий паркан та будують країну для своїх
Загратовані спільноти їм наслідують,
Бо хочуть спокою.
Але сусідку вбив її чоловік.
І ніхто не зміг ії врятувати.
Коли я вдома, я маю спокій, здається.
Але це не мій дім.
Та в спеку зовсім не можна дихати.
01.08.2021, Київ
Текст і фото: Тетяна Козак
