мене/стрель
задофіга вже цього півсвіту
врешті – і світу задофіга
брак лише білого-білого світла
на обидвох берегах
берег до берега проситься в обійми –
в руслі сухому ніхто не втонув
там лише ті хто пройшов поміж водами
тисячі років тому
замість ріки – сухостій і гербарії
замість човнів – почорнілі хребти
фурії фраєри гуру і парії
впарюють вміння пісками гребти
задофіга вже цього колумбарія
прах – для землі а не для ріки
руку візьми мою – ось простягаю
не забагато руки
не забагато відрухів подихів
милостей мало незграбно простих
мало морів щоб поглинули води їх
світ цей вчергове пустий
всохне й римована ця арифметика
в пил розлетяться і наші листи
ти не забудь лиш про свого поета і
руку не відпусти
memo
бо пам’ять – це найбезнадійніший слідчий
їй завжди бракує деталей і свідчень
і все що й у вічність з собою я взяв би
вона інспектує –
правда?
неправда?
вона сумнівається – сталось? не сталось?
а може приснилось як доказів мало?
нічого ця пам’ять не знає не вміє
їй не допоможе й дактилоскопія
оскоплена вбога невпевнена сіра
в мені залишає лиш зяючі діри
і щоб зберегти найдорожче і рідне
її викидаю як річ непотрібну
бо я дріб’язковий
павук-клептоман я
у мене інакша
звіряча є пам’ять
й тебе збережу я
практично без шансу
на згинах повік
і на кінчиках пальців
галут
«крила мої холодні і мокрі» –
каже мій птах перелітний
«де ж твоє небо захмарно високе?
де твій обіцяний квітень?
де твої пальці чіпкі і чутливі
всіх алергій моїх свідки?
де твоя впертість?
де твоя хтивість?
де золота моя клітка?»
пташко моя
ти не квапся в неволю
олова й злата не дам я
дам тільки хліба води і солі
дам тобі свіжу пам’ять
вдосталь повітря і психоактиву
чисту шовкову постіль
будем міняти ніжність на хтивість
тисячу років поспіль
будем літати будем співати
в серці терпкого літа
будемо друзів у гості скликати
з ери палеоліту –
сфери з паперу повітряні змії
і літачки із серветок
ми перепишемо всі події
і книги в бібліотеках
ми облаштуємо світ нанóво
виростим власний квітень
тільки не вір ти мені на слово
дай лиш себе зігріти
крила твої мерехтливі примхливі
ти ж бо метелик – не птах ти
як пролетіла крізь грози і зливи
весь нелегальний шлях свій?
не змайстрував я ні клітки ні буди –
не наладнав полону
будь собі вільна
а дім твій буде
у мене поміж долонями
cад history
кричали – забули
сміялись – заплакали
проходили повз проїбали кайфи
ділилися щедро астральними знаками
зарплат не було
але гроші були
дивилися кіна дурні безнадійно
втикали в понти в безрозмірний музон
втікали у келії
в гори
на війни
і ткали на пам’ять смурний вавилон
і так на фронтах полягли одночасно
забувши ітаку і мадагаскар
прогавили будду христа і неясно
для кого літав крейзанутий ікар
вже не крутанеш проти стрілки рулетку
і вже не зірвеш ані банк ні стоп-кран
хоч плюй в джерело хоч сякайся в серветку
не розвеселиться благий балаган
і не розкумаришся й не причастишся
не крикнеш: банзай! не прошепчеш: люблю..
вростаєш у попіл у плісняву в тишу
у землю підземну
у землю свою
текст: Юрко Іздрик
