…Кожного разу дід катав Соню на верблюді, брудному, запиленому, гарячому і високому, котрий Соні також зовсім не подобався. Але дід казав, що верблюд нещасний, тому що заробляє найбільше — а отже, мусить і працювати найбільше, а це — замкнене коло. Тільки пізніше Соня зрозуміла, що він не мав на увазі спосіб, в який розставляли пересувні клітки. Хліб, котрий мама давала їм на дорогу разом з м’якими торішніми яблуками і термосом чаю, Соня з дідом згодовували натрудженим поні — його треба було віддавати правильно, з розкритої долоні, поні підбирали хліб рухливими сухими губами обережно, сторожко, з усім розумінням небезпеки, котру становлять для Соні.  Їдучи додому, Соня завжди просила діда зупинитися коло якихось людей — чи сутінкових хлопчиків з футболом, чи товстих закутаних бабів на старих стільцях, чи коло дівчат, що вилися, бавлячись, серед гуртків жінок, котрі спинилися поговорити й стояли так, очевидно, довго-довго, чи хоч неподалік понурих чоловіків, котрі йшли кудись, стиха перемовляючись, вздовж дороги, тягнучи за собою старі велосипеди і дим від дешевих цигарок. Це було для Соні ніби продовження зоопарку — їй здавалося, що ці люди мають бути зовсім інакші, не такі як люди, що їх вона бачить вдома, так само як тигр, вовк і єноти були принципово інакші, ніж коти, пси та хом’ячки, з якими вона мала до діла в звичайному житті. І от їй щемко хотілося долучитися до цих інакших людей, пролізти до них в життя, ніби в шпарку в чужому паркані, й знайти собі серед них місце — так добре вона уявляла собі себе з м’ячем серед хлопчиків, на колінах в бабів, чи в біганині з дівчатками. Від цього бажання, від сутінкового світла, вологої темряви придорожніх садів та похитування на трасі в Соні розривалося серце.

Але дід ніколи не зупинявся.

Коли селище знову змінилося вигинами полів, серед яких здійнявши руки до неба понуро брели в бік обрію електроопори й подекуди плавали острівці кущів, Соня раптом подумала, що тепер за тим і їде — щоби влізти в шпаринку чужого світу, де, можливо, знайдеться місце для неї й для всього, з чим вона не розуміє, як вчинити.

 

Потім Соня довго їхала попри водосховище, воно то розливалося до самої дороги, то відступало, оголюючи глиняні язики берегів. Там, де водосховище було зовсім мілке, гойдалися вибляклі стебла торішнього очерету, й між них піднімався де-не-де низький вечірній туман. Соня ввімкнула фари, і відблиских тяглися за нею вздовж берега, тремтіли на темній воді. В місці, де водосховище поступалося врешті місцем селу, а за ним кладовищу, при дорозі стояла жінка. Соня зупинилася.

— До повороту? — спитала жінка. Справжній поворот дорогою був лише один, Соня завжди відзначала ним половину відстані. Після нього зазвичай дуже хотілося нарешті вже приїхати, тож треба було вважати, щоби не їхати надто швидко: дорога там вже майже весь час тяглася через містечка й села, у своїх справах на дорогу вибігали кролики, кури, пси, діти, важко виходили великі темні люди.

— Сідайте, я вас підвезу, — сказала Соня, й жінка полізла на заднє сидіння. В сумці в неї стукало якесь залізне причандалля, бухали одна об одну порожні пластикові пляшки: жінка їхала з кладовища. Ще від Поминальної неділі, через Великодні свята і дотепер щоразу, маючи вільний день, вона вирушала на кладовища до своїх мертвих, врізаючись маршрутами цих відвідин дедалі глибше в області та райони країни. Мертвих було в неї якось дуже багато. Перелічувати вона почала з найближчих, географічно найближчих: баба чоловіка лежала поруч, в її селі (дід чоловіка лежав з війни десь в Білорусі, вони до нього їздили тільки одного разу, колись давно), там же, тільки на іншому кладовищі, лежав й сам чоловік; в сусідньому селі лежали чоловікові батько, мати, дві сестри та їхні чоловіки, продумано зібрані всі разом, з ними жінка поралася в один заїзд; жінчині баба й дід разом з її горбатою тетою лежали в районному центрі неподалік, дід і баба поруч, під спільним пам’ятником, а тета за огорожею — жити горбатою їй не подобалося зовсім; мама жінчина лежала в березовому лісі на хуторі за сорок кілометрів від села; на південь звідти, через ріку, лежав жінчин батько, його друга дружина, її син від першого шлюбу та спільна донька, жінчина молодша сестра — згоріли всі разом, добра була і дружня ця друга родина; за тридцять кілометрів від свого діда лежав жінчин син, на закинутому кладовищі в вимерлому селищі коло спорожнілого елеватора; ще за дві години автобусом звідти лежав жінчин дворічний внук, там жінка завжди залишалася на ніч в своєї невістки; далі, біля водосховища, лежала дружина її другого сина, сам син більше там не жив, і Соня про всяк не стала цікавитися, чи жив ще взагалі. Далі, в місті — туди на другі вихідні поїду, — казала жінка, — лежали батьки її другої невістки, а ще далі — туди аж на Трійцю, — друга жінчина тета…

— Що ви з ними робите? — спитала Соня. Жінка замислилася.

— Ну пам’ятник помию, в кого не просто хрест, — сказала вона, — бо ворони сідають і гадять. Траву виберу, посапаю. Посаджу може щось. Подумаю, побуду з ними, говорю до них — це ж моя родина.

Невже відповідають, подумала Соня.

—  Горілки налию в келишок, тільки не дітям, — продовжувала жінка, — В магазині в селі Коля все для мене ці дрібні келишки замовляє, як іде час до поминальної неділі, знає, що завжди відкуплю. Тільки, каже, як я також ляжу — ти і до мене ходи. А я що, ходитиму, хай тільки в нашому селі ляже. Бо другий чоловік невістки аж за двісті вісімдесят кілометрів лежить, в іншій області. І до нього ходжу — хто ще ходитиме. Знаєш, так іноді вертаюся поночі з кладовища, і добре стає, спокійно, а потім раптом думаю — а може, їм то і не треба.

— Мертвим? — перепитала Соня, але жінка здригнулася й глянула на Соню якось розгублено, перелякано — тут Соня зроуміла, що сама жінка так жодного разу й не сказала цього слова. Всі в неї лежали, ніхто не помер.

На повороті жінка вийшла, Соня так і не наважилася спитати, чи є в неї хоч хтось, крім одної невістки, хто поки не лежить. В  самої Соні з мертвих був тільки дід. Дід заснув в машині й вчадів на смерть.

текст: Катерина Бабкіна