– Я уже коли виросла, зрозуміла, що вона пила мабуть, її мама. А нам тоді просто здавалося – вона весела така, щебече. Обіймає дітей, всіх. Чужих обіймала, а Віку ні. Потім коли з вікна вона випала, дорослі казали, що це все Віка. Що Віка навмисне так. Хто знає, так може й було. Щось таке було з тою Вікою, так і не зрозумів ніхто. Тут кожна би пила, якщо народиш таке. Ми бавилися малими як – по черзі всі з нею закривалися в якійсь кімнаті. Я один раз теж. Дуже воно було цікаво, що таке з тобою при ній стається. Мені при ній здавалося, що я тону. Що на мені вода лежить, велика, важка, і в’яже мене. Я до того води великої ніколи й не бачила, в басейні навіть не була. Ну, тобто не могла знати, як ще. А страх цей в мені був, і при ній з мене виходив. Я ще ніби як його не знала, але він мене знав, а Віка його якби манила назовні. Але більше хто хотів її – ну, як сказати, діти ж всі були, не розуміли, що. Уявляли собі всяке, голе тіло, якісь відчуття, комусь було солодко від цього, комусь страшно як мені від води тої. І тоді щось таке ставалося, що хотілося або від неї бігти, або щось їй зробити, щоби вона перестала впливати, перестала це з тобою робити. Зовсім малі діти – ті сміялися при ній, реготалися, засинали. А хто вже більший, з тими дивні речі траплялися, але ж дітям все цікаво, і ми так гралися. Закривали її з кимось і слухали, що там відбувається. Поки Денис її не побив. Меблі поламав, вона сховалася, але він на неї кинувся. Страшно тепер подумати, то ж малі діти, по сім років. Щось ще вони самі не знали – як я кажу, а воно їх уже знало, і лізло з них. Але і манливе було теж це відчуття, ніби відкриваєш новий світ. Тоді тато її двері ті прямо вирвав і скандал великий був. Мама Дениска кричала дуже, що не догледіли, бо він і сам був побився якось, і плакав, і трусився. Але Дениска потім від неї так і не відстав. До кінця життя не відстав, всі біди від того були. І то не лише діти, дорослі – з ними те саме при ній відбувалося. Дома в них на всіх дверях гумки були такі чорні, двері ніби закривалися, а ніби й не до кінця. І в квартирі, і на поверсі такі гумки, і так виходило що та їхня квартира, кожне місце в ній, було з’єднане з великим світом цими малими щілинками, і ніхто з нею ніколи не був сам на сам. Ми гумки віддирали, коли бавилися, а тато її, дядя Сірьожа, назад прибивав. Потім, після Дениски, не віддирали вже, та і ніхто потім до них особливо і не приходив. А потім, я ж кажу, з мамою вона закрилася, кажуть – навмисне гумку віддерла, бо мама її жити вчила. Щоб не ходити ніде і двері пильнувати і… Ну, сварила там, переживала, як мама. І вона закрилася, а мама і вискочила, як змогла так вискочила. В вікно виходить. З батьком вони якось жили, вона швидко навчилася обходити це, ні з ким, ніде не лишатися. Але як воно буває, знаєте. Один раз на медогляді в школі медсестра вийшла, а лікарка лишилася, Віка мала би вискочити з кабінету, але вона була без футболки, стидалася чи що, і лікарка та дістала запальничку і давай все запалювати і кричала Тікайте, тікайте, ніколи тут нічого доброго не буде. Але там багато людей було, почули зразу. Але деякі і полювати на неї стали, на це з нею усамітнення. Манило воно, кажу. Страшило і манило. От як Денис. Мама його дуже побивалася, що це вона на нього поробила, а я так скажу – якби Дениска від неї вступився, нічого не було б тепер. Ніхто б не… Ой, ну та то тут, то там він її ловив і запихався десь з нею. Нащо… Ну, як нащо? Раз він закрив її тут в комірці внизу, в будинку прямо, закрився з нею. Вона так страшно кричала. Це років по п’ятнадцять їм було. І всі чули, і мама його теж чула. І всі знали, що тільки і треба двері відкрити – і все минеться, але ніхто не відкрив, аж поки батько її прибіг. Віка в крові, Денис без штанів… Міліція була, забирали його кудись, на облік поставили чи як це тоді робили. А потім я школу закінчила і переїхала. Тільки знаю, що вічно хтось та й полював на неї. Денис – той весь час, але і ще багато хто. За чим… за різним, мабуть. Манило воно, та аномалія, манило і все. Батька її машиною переїхали, вона потім довго за ним ходила, аж поки вмер. Але тоді був вже цей… хлопчик цей. Казали, він один при ній робився спокійний, радісний, нормальний робився. Без зла, без страхів. Як ті діти малі. Але ну як – це вже потім казали, хто де їх бачив. Що він таке казав комусь, тільки ніхто йому не повірив, ну бо хто в таке повірить, це ж паранормальне. Не буває такого. Він довго ходив за нею, молоденький ще був, не знаю скільки, років двадцять йому – а їй тридцять і вона така, відлюдько. Ходив, ходив… І якось, не знаю. Стали вони разом ходити, а потім він тут і лишився. Віджила вона тоді з ним, побита не була. Я її раз бачила, гарна. Вона взагалі гарна була, тільки до нього, до хлопчика того, весь час зашугана така. Ну і побита часто. А тут йшла гарна, туфлі блищать… Тата вони поховали її і ніби тут збиралися лишитися. От тільки Дениска, він же як – мама його тут й лишилася, і він до неї… Їздив, їздив, тільки я так скажу – не до неї він їздив, а по Віку. І як побачив хлопчика того – озвірів, чесне слово кажу, озвірів. За те й посадили. І мама його тоді з’їхала, нарешті, і їм би жити і жити, тільки після того якось все у Віки пройшло. Ну казали так, вже після того, як вони… Ну, сусіди казали. Пройшло і все. Не було більше того ефекту. І він якось, ну, як казали – втратив інтерес. А вона без нього уже ніяк. Це вона тоді зсередини хату забила і всі звері позаклеювала. Липкий такий паролон, знаєте, така клейка стрічка. Вікна, пам’ятаю, ним на зиму заклеювали, він так і продавався рулонами. І його теж тою стрічкою… Ну, щоби не втік. Щоби дочекатися, значить, поки все повернеться. Бо насправді його теж ото манило, не вона, не Віка, а те, що при ній з ним робилося. А вона без нього ніяк лишитися не могла, ніяк, нікого ніколи в неї крім нього і не було, так щоб нормально. Не дочекалися вони, коротше, або може дочекалися, але хто знає, як так вийшло. Їх так і знайшли – він стрічкою тею примотаний, всохли аж обоє, як мумії, а вона просто в ногах в нього. Так і знайшли…
текст: Катерина Бабкіна
