Катя Бабкина пишет роман. Редакция «Чтива» пока не определилась, хорошая ли это новость, или плохая. На всякий случай мы решили задать автору несколько вопросов, чтобы удостовериться в реальности прочитанного, и соблюсти обязательное правило — взять комментарий у автора ранее не опубликованного текста. Катя ответила на вопросы почти так же быстро, как интервьюер сформулировал их.
Итак…
— Что случилось? Это искренняя «сверблячка», как говорил мой учитель перевода, писать роман? Или желание «достичь высот»?
— Немає ані сверблячки, ані бажання досягти висот (бажання досягти висот є, звісно, але це речі не пов’язані). Історії, як бачимо, цілком окремі, які несподівано об’єднані однією героїнею, хоча писалися як окремі тексти — а вибудувалися в послідовний переказ життя і чудес про одну і ту саму людину та її оточення. Тому здалося, що будується роман. Сам.
— Ты же не собираешься бросать поэтические начинания ради прозы? Я надеюсь?
— Ні))
— Твоя героиня, естественно – твой «альтер эго», Бабкина из прошлой жизни? Или я опять ошибаюсь в женщинах?
— Ні, це не моє альтер-его. Мене ніколи не водили в басейн, в мене не було живого гнома, мужа-віталіка, чарівних лиж, велосипеда з педалями для рук і ще багатьох чудес, які фігурують в романі. Також, я була і є значно менш занурена в себе. Писати про себе занудно — з часом приходиш до цього. Себе і так бачиш з дня на день. Думаєш про себе, говориш, живеш про себе. З писанням хочеться мати до діла з кимсь новим, по-можливості щонайменш справжнім та ймовірним.
— В твоем тексте, как мне кажется, есть еще много пустот. Ты чувствуешь их, или тебе плевать – пусть будет так, как есть?
— Це певний набір історій, які є і складають різні ракурси висвітлення одного життя. Якщо взяти життя героїні в пропорції до запланованих історій — то історії відкривають його на 60%; якщо взяти написані історії в відношенні до запланованих — написано 40% з запланованого. З написаного, в свою чергу, тобі показали 50%. Звісно, ти бачиш там порожнини!!
— Мне нравится твой подход к текстам и к жизни. Ты делаешь вид, что тебе легко… Это помогает?
— Мені легко. І жити, і робити вигляд. Чи це допомагає — ні, не допомагає, що не роблю, все одно легко!
— Старик Хемингуэй любил говорить, что самое главное — это строчка, с которой ты начинаешь. Первая строчка. Я не знаю, что ты думаешь по этому поводу, но просто скажи мне – какой будет первая строчка в романе?
— Я знаю, якою буде остання: «І чудеса почалися.» Підходить?
…
“Країна ОЗ. Книга про чудеса” (уривки з роману)
Голуба гумова шапка
Щороку відколи Ланка себе пам’ятала, за кілька днів після Різдва, коли ще були майже вихідні, але вже ні, ввечері мама діставала з антресолів голубу гумову шапку й одягала її Ланці на голову. Спершу голова ланчина влазила в шапку вся, до підборіддя, потім шапка закривала лише ніс, потім – тільки сповзала на очі. На дотик шапка була гладенька, як шкіра дельфіна, якого Ланка погладила після вистави в севастопольському дельфінарії, а в вухах, закритих шапкою, шуміло якесь далеке, невідоме море.
За вікнами падав сніг, він танув, здавалося ще в повітрі, і краплі води стікали по вікнах, залишаючи прозорі смужки на брудному склі. Мама поставила під антресолями стілець, і Ланка звично прийняла з її рук коробку з паперовим посудом, що берігся на випадок пікніка, коробку з пластмасовими бігудями, коробки від ялинкових прикрас, котрі зараз всі були на ялинці. Потім мама злізла зі стільця. В руках у неї була коробка з голубою гумовою шапкою.
Ланка закрутила косу навколо голови і вбрала шапку. Шапка натяглася на косі, а краї її міцно обліпили голову понад бровами і далі по лінії де росло волосся. В вухах зашуміло. Мама посмикала шапку трошки, але шапка сиділа міцно.
— Шапка проситься в воду, — сказала мама, і знову полізла на стілець. Ланка подала їй порожню коробку від шапки, потім тимчасово порожні коробки від ялинкових прикрас, потім пластмасові бігуді, і на самкінець майже невагому коробку з паперовим посудом.
— Вдівай плавки, — сказала мама Ланці. Не знімаючи голубої шапки, Ланка знайшла в шафі купальні труси, і вбрала їх, а на них – теплі колготки, волохаті шерстяні штани, футболку і светер. Голова в шапці скрипіла, коли пропихалася через горловину.
Мама чекала на Ланку вже в шубі і черевиках, тож Ланка і собі заходилася вбиратися. Баба стала в дверях, схрестивши руки на грудях.
— Тільки через мій труп! – сказала вона рішуче.
— Я йому обіцяла, — сказала мама, — тільки один раз, в цей день. Так домовлено. – Баба ще трохи постояла, а потім гордо пішла собі до вітальні – так вона робила щоразу, коли розуміла, що щось “тільки через її труп ” так чи так має відбутися, і вибір ставати трупом чи ні лишається тільки за нею.
Ланка і мама довго йшли під мокрим снігом по темним дворам ОЗ, а потім довго їхали в порожньому жовтому автобусі. На зупинці “Олімпійський” вони вийшли і опинилися перед Олімпійським. Олімпійський був весь ніби зроблений з блякло-блакитних, непрозорих вікон, до входу вели широкі сходи, а над скляними дверима вигинався здоровенний дельфін. Мама вклала Ланці в руку щось кругле і підштовхнула її легенько у спину. Ланка піднялася сходами і штовхнула великі скляні двері, вони здавалися дуже важкими, але відчинилися напрочуд легко і Ланка увійшла.
Кожен її крок відлунював в неосяжному порожньому вестибюлі з голубими стінами, голубими кахлями на підлозі і голубою стелею, котра була так високо, що світло з кількох ламп на стелі заледве чи діставало вниз, залишаючи Ланку в напівтемряві. Ланка подивилася на кругле, яке дала їй мама. Це був Номер 311.
— Давай його, — сказав Ланці хтось тихим, але наполегливим голосом. В кінці вестибюлю була дерев’яна стійка гардеробу, і за нею стояла велика і кругла Тьотя Іванна в голубому халаті. Ланка підійшла і простягнула їй Номер 311. Тьотя Іванна пішла з ним кудись в глибину гарберобу, вішаки для курток в напівтемряві здавалися безкінечними, можливо, сам вестибюль був тільки верхівкою айзбергу, а саме в гардеробі ховався основний простір. Звідти Тьотя Іванна принесла білий кульок, в якому лежав рушник, коричневі потоптані в’єтнамки та шматок мила.
— Шапка є? – спитала Тьотя Іванна.
Ланка мовчки зняла теплий капор. Під ним була гумова голуба шапка.
— Направо, наверх, направо. Роздітися. Одіти труси. Ліворуч. Душ. Направо, направо, вниз. – Ланка зрозуміла, що більше Тьотя Іванна нічого їй не скаже, і пішла направо, потім вверх по сходах, а потім знову направо до роздягалень. Там вона зняла шубу, стягнула через голову в шапці светр і футболку, позбулася чобіт, шерстяних штанів і колготок і лишилася в самій шапці і плавальних трусах. Тоді вона взула коричневі в’єтнамки і пішла ліворуч, через прозору полієтиленову завісу. Там була душова – безкінечно довга, з низькою стелею і вся викладена білими дрібними кахлями. Ланка повільно йшла між двома рядами вистромлених зі стіни душів, і от один з них виплюнув розпорошений струмінь гарячої води – коли вода торкнулася білої кахляної підлоги, з’явилася напівпрозора хмарка пари, Ланка зайшла у хмарку і стала під воду. Гарячі струмені кололи шкіру і голосно стукали по голубій гумовій шапці. Вода припинилася так само несподівано, як і почалася, і тоді Ланка пішла в самий кінець душової, там направо, знову направо – і опинилася на довгому балконі, схожому на трибуну стадіону, тільки внизу замість стадіону був велетенський, поділений на вузькі доріжки сіро-блакитний басейн, з якого, здавалося, в повітря також піднімався пар.
Кахляними сходами Ланка спустилася до басейну, роздивляючись гігантичних риб і восьминогів, намальованих то тут, то там десь високо, ближче до невидимої стелі. Поверхня води була незворушна, ніби ковзанка з ідеально рівним, майже прозорим льодом.
Чоловік ховався під трибуною, там було в нього розкладне червоне кріселко, маленький телевізор, літрова банка і кип’ятильник, включений в розетку під невеличким столиком, на котрому лежала зв’язка ключів і великий свисток. Глибше в ніші під трибуною стояв застелений покривалом тапчан, коло тапчану тумба, схожа на лікарняну, а на тумбі якось зовсім по-домашньому лежали окуляри для читання, нерівномірно пожовклий від вологи товстий журнал і стояла чайна чашка. Над ліжком була біла шторка, там могло би бути вікно, але вікна, ясна річ, не було. В чоловіка були червоні купальні труси, на які звисав середніх розмірів живіт із глибоким пупом, волохаті ноги, лисина і кучері одночасно, і весь він був якийсь дуже білий і жилистий, Ланці здалося – так він і живе тут, в басейні. Ланка підійшла до нього і зупинилася, для впевненості вип’ячивши живіт наскільки можна.
Чоловік довго дивився на Ланку, оглядав її знизу вгору. Погляд його ковзав по Ланці і, здавалося, повертався до власного тіла. Він ніби порівнював – пальці на ногах, пропорції стопи, литки, коліна, стегна, животи, які звисали на купальні труси. Перед голубою купальною шапкою погляд його зупинився на Ланчиних очах. Ланка вже знала, що не можна дивитися комусь одночасно в обидва ока, отож чоловік дивився їй в очі по черзі – довго-довго в ліве, і потім так само довго – в праве. Потім він взяв свисток і голосно коротко засвистів. Звук пролетів над незворушною водою і зринув кудись угору, до різних риб і невидимої стелі.
— Купайся, — наказав чоловік.
— Я не вмію, — сказала Ланка, і в принципі це була неправда – купатися Ланка вміла дуже добре, але зовсім не вміла плавати в такому великому Олімпійському басейні.
І тоді чоловік легко схопив її під пахви, відштовхнувся сильними волохатими ногами від кахлів, і вони разом зринули кудись вгору до риб та інших восьминогів, під саму стелю, а звідти впали в приємну незворушну воду так глибоко, що світло туди вже майже не діставало. Під водою Ланка відкрила очі і побачила, як в тьмяно-блакитній воді в’ються навколо них рої сріблястих бульбашок, і чоловік в червоних плавальних трусах дивиться на неї і посміхається. Ланка відкрила рот, і з нього вискочила найбільша срібляста бульбашка, а замість неї туди затекла тепла хлорована вода. Тоді чоловік виштовхнув Ланку з води – якраз коли вона спробувала вдихнути, і тримаючи її над самою поверхнею, поплив так швидко, що Ланці здавалося – це вона летить над басейном, ковзаючи животом по гладкій воді, а чоловік під водою рухається за нею слідом як її відображення, тільки без голубої гумової шапки. І так Ланка летіла, а чоловік плив, і басейн все не закінчувався і не закінчувався, Ланка перевернулася обличчям догори і розвела руки — вода тепло ковзала по сідницях і худих лопатках, а десь зверху світили поодинокі лампи і траплялися між ними риби, медузи, птахи і планети.
А потім залунав гучний, противний дзвінок, котрий сповіщав про пізній вечір і закінчення робочого дня, нав’язливий звук миттєво заповнив неосяжний простір басейну до самої стелі і чоловік перестав плисти, а Ланка тоді ж плюхнулася в воду і почала тонути. Сильні руки підхопили її і посадили на тумбу номер 9 в кінці плавальної доріжки. Дзвінок все дзвенів і дзвенів, чоловік випірнув на поверхню і закричав Ланці так голосно, щоби пересилити звук кінця – “Я люблю тебе, але ти Людмилина, ти лише її. Я люблю тебе, але так домовлено!”.
Потім чоловік знову пірнув і зник під водою, а мокра Ланка повернулася тим же шляхом, що й прийшла – знову душ виплюнув на неї гарячу воду, і після душу вона зняла труси, викрутила їх, поклала в кишеню куртки, а сама витерлася рушником, і на голе тіло вбрала колготки, футболку і все решта. Мама чекала її в далекому кутку вестбюлю. Ланка поклала перед Тьотьою Іванною на стійку гардероба кульок з рушником, в’єтнамками і милом, з якого так і не скористалася, а Тьотя Іванна спитала її – Журавльова, скільки ж тобі вже років?
— Шість, — сказала Ланка.
— Тільки шість, — Тьотя Іванна стиснула плечима, — а здається ж – стільки води спливло… – і Ланка подумала, що їй і правда здається, тому що вода в Олімпійському басейні зовсім нікуди не пливла.
Коли Ланка з мамою виходили кріз скляні двері, Тьотя Іванна крикнула їм навздогін – Номер! Звук розтягнувся як гумова шапка, яку мама стягла Ланці з голови і тепер тримала, затиснену в кулак: ноооомеееееееер!
— Не треба, — не озираючись відповіла мама, — ми залишаємо, — голубу гумову шапку вона викинула в смітник на зупинці “Олімпійський”, де тоскно чекав на них останній жовтий автобус. Через дев’ять місяців, перед своїм днем Народження, Ланка щось собі довго думала, і загадала в подарунок Номер 311 і голубу гумову шапку, але отримала тетріс, справжній шкільний пенал і книжку Олександра Бєляєва.
Господні душі
Пообіді, коли Ланка з бантиками, мамою і бабою вернулися з першого дня школи, перед під’їздом вони побачили сусідів, які стояли нещільним півколом біля баби Діми. Баба Діма була майже як завжди, тільки не така насуплена та без папіроси, закривши очі та склавши руки вона лежала, накрита сірою рядниною до підборіддя, в дерев’яній труні. Навіть смерділа Баба Діма як завжди. Труна стояла на двох білих табуретках і стільці від піаніна. В головах в бабидіминої труни стояв неохайних старший дядько, другий дядько майже такий самий, стояв в баби Діми в ногах.
Ланчина баба взяла Ланку одною рукою за плечі, а другою якось незграбно перехрестилася, і перед тим, як руку опустити, спритно стягла навіщось з ланчиних косичок білі бантики та запхала їх собі в кишеню плаща.
Ну що, — грізно спитав перший дядько, — хтось прощається, чи що?
Ланка хотіла сказати дядькові «до побачення», але більше ніхто чомусь із ним не прощався. Дядько ще постояв, попереминався з ноги на ногу, а тим часом другий дядько приніс з автобусу, припаркованого трохи далі, кришку від труни. Вдвох вони накрили кришкою Бабу Діму, ніби замкнули її в старому футлярі для кісточок доміно, важко підняли труну і маленькими кроками пішли, несучи її, до автобуса. Тоді хтось з сусідів взяв дві табуретки і поставив догори ногами, а стільчик від піаніна просто поклав на бік, дуже обережно, бо стільчик був лакований і красивий, і дряпати його було зась.
Вдома Ланка згадала, що так і не віддала Бабі Дімі коробочку з насіннями. Насіння Ланка назбирала на бабидіміній клумбі кілька днів тому, бо останнім часом Баба Діма зовсім не ходила туди порпатися. «На добру весну» — казала Баба Діма і Ланка ретельно обтрушувала голівки, де колись були пелюстки квіточок, а тепер їжачилося насіння. Можна було закинути коробочку Бабі Дімі в вікно, так, як вона колись була закидала кульочок з сємєчками, але Ланка знала, що робити це немає сенсу – бо вона підозрювала, і навіть була певна того, що коли дядьки накрили Бабу Діму кришкою, то вона перетворилася на душу. І з вікна більше не плюватиметься.
Відтак, треба було з’ясувати лише певні деталі.
Ланка пішла на кухню, де мама поралася з обідом, і спитала її:
А всі душі потрапляють в одне місце?
Яке одне місце? – не зрозуміла мама.
Ну в якесь, — допитувалася Ланка, — в різні місця чи в якесь одне?
Мама подумала трошки, а потім сказала:
В одне.
І я колись туди потраплю, коли перетворюся на душу? – спитала Ланка.
Колись, — сказала мама.
Ланка трошки помовчала, а потім спитала ще:
Мам, а душі – вони які?
Невидимі, — сказала мама.
А як їх впізнати? Як знати, яка душа – чия?
Цього мама не знала, тому сказала –
Йди клич бабу, будемо накривати вечерю.
Ланка прийшла до баби, і спитала:
А як знати, яка душа – чия?
Яка душа? – не зрозуміла баба.
Ну душа, — спитала Ланка, — якась душа, конкретна. Як знати, чия вона саме?
Баба подивилася на Ланку й грізно сказала:
Чому вже час до вечері, а руки дотепер не миті?
Ланка відчувала, що її питання значно важливіше, і тому потребує відповіді в першу чергу, але баба вже підштовхувала її до ванної, тому Ланка вирішила відкласти цю розмову колись на потім.
Після того дня, вночі, Ланці наснився величезний спортзал, такий як в школі, тільки ще більший, повний невидимих душ. І Ланка ходила між ними, і питала в душ – чиї ви? І душі відповідали – Господні.
Свєта бере в рот
Комусь тут відомо про тебе більше, ніж ти думаєш, і може навіть більше, аніж тобі хотілося б – це було першим, що розумів кожен, хто потрапляв до Останніх Забудов. Так, після своєї першої ночі на новому місці Ланка, котра снила чомусь кегельбаном і червоними кріслами з відеотеки замість обіцяного бабою нареченого, вийшла на балкон і прочитала на стіні трансфрматорної будки дещо, що переконало її – тут про неї відомо майже все. Хтось бачив її в старій квартирі, хтось підглядав за нею впродовж невдалих і недовгих тижнів відвідин дитячого садочку, хтось супроводив її з бабою на відпочинок в санаторій, де вони перебували інкогніто (слово інкогніто Ланці дуже подобалося, тим-то й вона була переконана, що в санаторії вони перебували саме інкогніто, а не просто без путівки, як це було на ділі), хтось безперечно побачив, дізнався, викрив її, і тепер так відверто про це заявляв, що не було ніякої змоги виправдатися не лише перед собою, а й перед мамою та бабою, що звісно ж, значно поглиблювало проблему. Бо на повапленій брудній стінці трансформаторної будки писало чорним, великими кривими буквами: Свєта бере в рот.
Гаразд, подумала Ланка. Якщо цей хтось зміг не тільки дізнатися таке, а й написати це на стіні так високо і такими великими літерами – значить, здолати його непросто. Я, однак, завжди можу спростувати його страшну обвинувачувальну заяву: достатньо зробити так, щоби від сьогодні вона більше не була правдою.
Того дня Ланка стала на єдиний можливий шлях виживання в ОЗ: вона, так і не зрозумівши, хто і як міг її викрити, не роздумуючи прийняла це як факт, тим самим наперед прийнявши й усе те інше, чого не здатна буде зрозуміти. Натомість, усі свої сили вона вирішила спрямувати на те, щоби ставати кращою і сильнішою. Це відкривало чудові перспективи: бо коли ти найкращий і найсильніший, навряд чи щось може сильно тобі зашкодити. Навіть якщо це щось таке, чого ти не ладен зрозуміти.
Зокрема, з того дня Ланка перестала облизувати кінчики кольорових олівців, смоктати ковпачок ручки, жувати в задумі довгі бомбончики від шапки, звісно ж гризти нігті та обгризати завусениці, длубатися руками в зубах і навіть слинити пальці, щоби перегорнути сторінку книжки чи нотного зошиту. Зрештою, від останнього відмовитися було зовсім не складно – єдиною мотивацією чинити так було те, що так робила баба, а загалом Ланка не розуміла, яка різниця між тим, коли щось гортаєш ненаслиненими пальцями, чи наслиненими. Навіть можливість колись з’ясувати цю різницю вже не так її вабила, бо відтепер ніхто за жодних обставин не міг більше сказати, що Ланка бере в рот щось, що не слід.
Мама і баба повелися гідно. Зрозуміло, що того ранку вони теж побачили напис на стіні. І хоча пхати руки та сторонні предмети до рота, а особливо на людях, було суворо заборонено, і попросту соромно і негідно, і хоча не було жодного сумніву в тому, що викривальний напис стосується саме її, вони однак до самого Великодня, перед яким будку знову повапили на біле, жодного разу не зачепили цієї слизької теми. Навіть здавалося, що вони самі уникають зайвих розпитувань. Одним словом, мама і баба поводилися так, ніби ніякого страшного напису за вікном попросту не існувало, чим додатково утвердили Ланчене переконання в тому, що вона все робить правильно.
Гном
З екскурсії всі привезли пиво і сувенірні заколки та дерев’яні буси, а Ланка привезла гнома. Гном був пихатий, самостійний і дуже дорого коштував — всі Ланчині гроші.
Вдома гном прижився. Іноді, якщо дуже рано встати, на літак чи ранній виїзд машиною на море, можна було побачити, як зосереджений гном чалапає додому. Вдень він спав і незадоволено фиркав, коли прочиняючи маленькі дверцята, щоби на нього глянути, Ланка пускала в дім світло, того-то й робила вона то не часто — рази три-чотири за сім років. Коли померла Ланчина бабця, гном три ночі сидів, звісивши ноги, на самому краєчку труни, і зацікавлено роздивлявся бабу, яка в світлі свічок здавалася ще більш мертвою, аніж була. В останню ніч гном сказав Ланці, яка саме боязко йшла в туалет попри труну у вітальні:
нєхілий антураж, — і пішов спати.
Тим-то й стало Ланці сили наступного дня різати салати і порядкувати копачами могил, водієм катафалку та тими всіма, хто прийшов з бабою попрощатися. Впродовж цілих похорон Ланка замість згадувати яка добра в неї була баба і надривно плакати, зосереджено думала, хто при гномові міг сказати про «нєхілий антураж» в контексті мертвої баби у вітальні.
Коли Ланка перший раз вийшла заміж, гном цілу ніч сидів на спинці ланчиного ліжка і роздивлявся нового Віталіка. Ланка і Віталік ворочалися і намагалися не дивитися одне на одного, але так нічого і не зробили — Ланка не знала, чи слід вважати гнома, якому двісті один рік малим, молодим а чи цілком зрілим. Віталік чувся себе непевно, доки не стало світати і гном не почалапав спати. Як тільки за гномом закрилися дверцята його дому, Віталік з криком «ууу злой уєбєнь!» припер вихід праскою.
Вдень Ланка дочекалася, коли Віталік піде до ванної, відсунула праску, і зазирнула в дім. Гнома там не було. Не вернувся гном ані цієї ночі, ані ще наступної, ані через дві на третю. Знайома знахарка сказала, що гном зачаївся і буде мстити. Ланчина мама понатерала всю хату часником і на кожному куті поскладала купами конюшину. Може від запаху часнику, який протягом усього кількох хвилин в’ївся у кожну річ в домі і кожну волосину на тілі, а може побоюючись помсти «злого уєбня» Віталік звалив до мами, і було якось одразу ясно, що там він і залишиться.
Гномова помста не забарилася. Коли Ланка прокинулася наступного ранку, зла і навіжена від часникового смороду, то побачила, що на кожній речі в домі, малій чи більшій, потрібній чи не дуже, на одязі, на ложках і на голках, на мештах і на скельцях Ланчиних окулярів, і на ніжній поверхні її лінз, і на улюблених мештах, і на кімнатних вазонках, і кульчиках з брілянтом, і на обручці, на сяючому перловому намисті, на стінах і на стелі, і на кожній дощечці паркету, було скурпульозно і акуратно, рівним, добре помітним почерком написано: «Свєта дура».
Ланка прочинила гномові двері зовсім трошки. Стомлений гном спав міцно і солодко, з почуттям виконаного обов’язку.
