M@niFest (eng)
They are always the same my own look alike. Fitzgerald in the headsets. Sinatra from the loudspeakers. Amman or Athens. Santiago or Saigon. Vienna or Windhoek.
Today we are moody and listen to the wind. Today we are happy and gaze at the earthquake on the sky. Today we are moaning about governments, hypocrisy and indifference. Today we are indifferent, hypocritical and don’t mind working for governments. Today we want to escape, but anymore not to India, because those who were before us wanted to escape there. We want to Greenland. Sure not to Iceland, because those who were after those who wanted to India wanted escape to Iceland.
Somewhere deep inside we feel that we need to live through something genuine, something real. However we are aware that we are not able to feel anymore. We are just voyeurs–exhibitionists able just to voyeur, exhibit, follow and envy. We are happy to come across a sad song posted to expose and hopelessly hope that it could be a sign, a symbol. While we know that symbols aren’t longer existing since symbols had become just symbols of symbols. Anymore we are not able to do anything but voyeur, exhibit, follow, and do not dare. Do not dare to get wasted and waste, do not dare to be captivated and captivate, do not dare to be obsessed and obsess, to return and turn back, to get in and get out on time, to betray ourselves and just betray, to fuck around and fuck it all.
We could have proclaimed ourselves to be another lost generation, but we neither had lost anything nor we have anything to lose. We are just a generation without a male man, a generation without a female women, a generation of avatars.
There is still an opportunity to book a ticket for tomorrow and tell ‘Good morning’. But we do not dare anymore to come without any notice having so many opportunities to leave a notice. We are just a generation of the weak whom their weakness had stopped making stronger. The generation which is able just voyeur, exhibit, follow and do not dare. Do not dare to get wasted and waste, to be captivated and captivate, to be obsessed and obsess, to return and turn back, to get in and get out on time, to betray ourselves and just betray, to fuck around and fuck it all.
Our yet pre born feelings had been already corroded by megabits of permanent access, by a permanent opportunity to have a permanent opportunity. This permanent opportunity to have a permanent opportunity lets us know that we are not able to do anything not because we do not have an opportunity, but because we have a permanent opportunity to do everything.
Thus we go on sitting and talking about Saigon and Santiago, Athens and Amman, Vienna and Windhoek and hope never ever get there again, otherwise we should get wasted and waste, be captivated and captivate, be obsessed and obsess, return and turn back, get in and get out on time, betray ourselves and just betray, fuck around and finally fuck it all. And right after understand that something genuine and real once had been indeed existing unless we have wasted it before.
М@ниFест (рус)
Они все одинаковы. Мои двойники. Anything Goes. Фицжеральд в ушах. Синатра из колонок. Амман или Афины. Сантьяго или Сайгон. Вена или Виндхук.
Сегодня мы грустим и слушаем ветер. Сегодня мы веселимся и наблюдаем над землетрясением в небе. Сегодня мы жалуемся на правительство, цинизм и безразличие. Сегодня мы безразличны, циничны и не прочь поработать на правительства. Мы хотим сбежать, но уже не в Индию, ведь туда сбегали те, кто был до нас. Мы хотим в Гренландию, потому что в Исландию хотели сбежать те, кто был после тех, кто хотел сбежать в Индию.
Где-то в глубине мы чувствуем, что должны были бы пережить что-то настоящее, но знаем, что больше не умеем чувствовать. Мы вуайеристы-эксгибиционисты. Мы только подсматриваем, следим друг за другом и завидуем, радуясь выставленной на показ печальной песне в надежде, что это знак, символ. Но мы знаем, что символы перестали существовать с тех пор, как превратились в символы символов.
Максимум на что мы способны — так это подсматривать, выставлять на показ, следить, завидовать и больше не осмеливаться. Мы больше не осмеливаемся отдаваться и отдавать, забирать и вовремя убираться вон, возвращаться и возвращать, теряться и терять, изменяться и просто изменять.
Мы бы могли провозгласить себя очередным потерянным поколением, но дело в том, что мы ничего не потеряли, да и терять нам нечего. Мы поколение без мужчин, поколение без женщин, поколение аватаров. У нас все еще остается возможность взять билет на завтра и сказать «Доброе утро». Но мы больше не осмеливаемся приезжать без предупреждения, в то время, когда существует так много возможностей предупредить. Мы поколение вуайеристов-эксгибиционистов, которых слабость перестала делать сильнее. Максимум на что мы способны – жить на показ, подглядывать, следить, завидовать и не осмеливаться. Не осмеливаться отдаваться и отдавать, забирать и вовремя убираться вон, теряться и терять, возвращаться и возвращать, изменяться и изменять. Особенно тогда, когда еще не зачатые чувства уже разъедены мегабайтами и возможностью постоянного доступа, постоянной возможность постоянно иметь возможность. И именно эта постоянная возможность постоянно иметь возможность показывает, что мы ни на что не способны не потому, что это невозможно, а потому что возможность сделать все что угодно отныне у нас есть всегда.
Поэтому мы и дальше сидим и продолжаем говорить о Сайгоне и Сантьяго, Аммане и Афинах, Вене и Виндхуке, надеясь, что больше никогда там не окажемся, иначе придется отдаваться и отдавать, забирать и во время убираться восвояси, возвращаться и возвращать, теряться и терять, изменяться и просто изменять, чтобы внезапно осознать, что что-то настоящее таки существовало и не было потерянным до тех пор, пока мы сами его не потеряли.
М@ніFест (укр)
Вони завжди однакові. Мої двійники. Anything Goes. Фіцжеральд у навушниках. Сінатра з колонок. Амман чи Афіни. Сантьяго чи Сайгон. Відень чи Віндхук.
Сьогодні нам сумно і ми слухаємо вітер. Сьогодні нам весело і ми споглядаємо за землетрусом на небі. Сьогодні ми скаржимося на уряди, цинізм і байдужість. Сьогодні ми байдужі, цинічні і не проти попрацювати на уряд. Ми хочемо втекти, але вже не до Індії, бо до неї утікали ті, хто були до нас. Ми хочемо в Гренландію, бо в Ісландію хотіли ті , хто були після тих, хто хотів до Індії.
Десь там глибоко ми відчуваємо, що мали б пережите щось справжнє, але ми знаємо, що більше не вміємо відчувати. Ми вуайєристи-ексгібіціоністи. Ми піддивляємося, слідкуємо одне за одним і заздримо, заздримо, заздримо. Ми тішимося від сумних пісень виставлених на показ і безнадійно сподіваємося, що це знак, символ. Але символи перестали існувати відколи стали символами символів.
Робити ще щось окрім того, щоб підглядати, виставляти себе на показ, слідкувати, і заздрити ми більше не наважуємося. Ми не наважуємося віддаватися і віддавати, забирати і вчасно забиратися геть, повертати і повертатися, не наважуємося зраджувати собі і просто зраджувати.
Ми могли б оголосити себе черговим втраченим поколінням, але в тому то й річ, що ми нічого не втратили, і нам і втрачати немає чого. Ми покоління без чоловіків, покоління без жінок, покоління аватарів. Хоча все ще залишається можливість взяти квиток на завтра й сказати «Доброго ранку». Та ми більше не наважуємося приїжджати без попереджень, коли є так багато можливостей попередити.
Ми — покоління вуайєристів-ексгібіціонтістів, із тих слабких, котрих слабкість перестала робити сильнішими. Максимум, що ми можемо – жити на показ і підглядати і не наважуватися. Не наважуватися віддаватися і віддавати, забирати і вчасно забиратися геть, повертати і повертатися, зраджувати себе і просто зраджувати. Особливо, коли ще не народжені відчуття вже роз‘їли мегабайти і вічна можливість доступу, постійна можливість завжди мати можливість зробити будь що. І саме ця постійна можливість постійно мати можливість показує, що ми не спроможні ні на що не тому що це неможливо, а саме тому що тепер у нас завжди є можливість зробити будь-що.
Тож ми сидимо і далі говоримо про Сайгон і Сантьяго, Амман і Афіни, Відень і Віндхук і сподіваємося ніколи там більше не опинитися, інакше доведеться віддавати й віддаватися, забирати і вчасно забиратися геть, повертати і повертатися, зраджувати собі і просто зраджувати, щоб потім зрозуміти, що щось справжнє таки існувало і не було втраченим, аж доки ми його самі не втратили.
текст: Наталя Гуменюк
Наталья Гуменюк
Natalka Gumenyuk
