Примерзають гумки у  дверях старих машин.
Починаються чоботи з хутрами і колготи
під штанами. Хлопчику, поспіши,
в теплій шапці скоро ніхто не впізнає, хто ти.
Скоро віхоли вкриють вихололі двори,
скоро вилиці втратять пам’ять про дотик літа –
говори їй про те, що все ще в тобі горить,
доки світишся, доки можеш ще говорити.
Доки ніжність ще не болить, доки ще не все,
що було між вами, ожеледь облизала.
Місяць в небі тьмяні міські ліхтарі пасе.
Місця в місті лишилося зовсім мало.
Говори про тих, хто губами лапає сніг,
хто злітає, як змій повітряний, в темне небо,
хто біжить у хвилях, а хвилі збивають з ніг,
і про інше все говори, що сказати треба.
Про таємні побачення в тихих нічних кафе
І про клятв одвічних відголос гордовитий.
Про усе неймовірне, невідоме, нове,
і про світло те, яке у тобі живе,
щоб її зігріти.

***

Дні зобов’язують бути самотніми.

З теплих країв повертаємось в січень,

і стомлено лічимо кожне  сьогодні,

і спогади наші сухі і холодні,

нічим не засмічені.

Ми затуляємо очі  долонями,

й віримо в те, що цей  січень минучий.

А стелі високі в кімнаті  холодній,

і ми засинаємо поруч  сьогодні,

нічим не засмучені.

***

Як виростає зуб і що стається по тому —
це відчуття тягуче, пекуче, відоме змалку.
В мене в кишені ключ, він від чийогось дому.
Де ти тепер, скажи? Запах лише знайомий
на футболках, що з літа не потрапляли в пралку.
Спогади бите скло; наче так близько — ось ми.
Серпень як суховій, сонце ніби льодяник,
промені в склянках з льодом ніби іскри в волоссі.
Мабуть, в тебе давно зуби виросли восьмі,
мабуть, в тебе давно інша якась кохана.
З неба три дні тече, певне, надбився горщик,
де збиралась вода на нове якесь море.
Тоскна зима і зла, не заховався хто ще,
той не засне всю ніч. Буде стукати дощик:
Якщо ще не забув, значить, забуде скоро.
Як виростає сум — краще тобі не знати.
Дірка, де буде зуб, вогка, оселилась в роті.
Дірка, де були ми — чим би її заткати.
Мудрість росте не так, мудрість — це просто втрата,
усвідомлена потім.

***

Вона ніколи не ходить одна в кіно;
вона припасла паперу і трохи клею,
і от утеплила вчора собі вікно.
Усе, що з нею було, було так давно,
що ніби й було не з нею.
Її ніхто не чекає в святкову ніч.
Книжки і іграшки збилися пліч-о-пліч
і дивляться з осудом з шаф у її кімнаті –
вона удає, що не знає, у чому річ,
вона прибере, покурить і ляже спати.
Колись у неї був друг, а тепер нема.
На диво вчасно прийшла цьогоріч зима,
надворі сніг і у вікнах горять ялинки.
І серед того вона настільки сама —
хоч вий чи вилазь на стінку.
І от годинник усе показав й пробив.
За вікнами в небі районний салют як дешеві квіти.
Їй теж, може, хочеться різних казкових див,
вона б загадала собі, щоб він подзвонив,
але мережа і без неї всю ніч забита.
Тож вона лягає сама у ліжко для двох,
замкнувши двері, закривши усі фіранки,
сховавши себе від святкових чужих тривог.

І в тиху кімнату приходить змучений бог,
шукаючи місця перепочити до ранку.
І ті, що чекали дива, нервують – коли ж.
І жлобські салюти ще десь вибухають досі.
А бог сидить, невеличкий, як мудрий миш.
І думає бог: “Як добре, що ти мовчиш,
що спиш і нічьо не просиш”.

 

текст: Катерина Бабкіна (с) 2010-2012