Старый маленький бар в подворотне, самой котячей подворотне центра города. Этот бар засижен экспатами, и если кто-то тут не говорит с английским акцентом, его оттесняют в дальний уголок. Уголок для пришельцев. Для меня, например. Поэтому, когда я прихожу сюда, то мгновенно перехожу на украинский. Другого тут не понимают. Или делают вид.
Сьогодні велика компанія іммігрантів влаштувала парті. Душа товариства – тридцятирічний чоловік з молодими, свіжими вусами та бородою. Він грає на гітарі. Грає увесь вечір. Він грає, як мінімум, стільки, скільки тривають мої три пива і телячий кривавий стейк. Та ще три оповідання Джона Дос-Пасоса, якого я знайшов на книжковій поличці, на яку власник пабу Юен МакДональд перетворив старе піаніно у кутку. Там ще є два десятки дешевих детективів, серед яких кілька Сідні Шелдонів, а також два Діккенси а тепер іще й Дос-Пасос. Я вперше в житті взяв до рук Дос-Пасоса. Ворог Хемінгуея – він мав би стати й моїм ворогом. Тому я намагаюся з перших рядків знайти у ньому щось, що відразило б мене. Читаю три оповідання поспіль. Але не спрацьовує. Оповідання лише доповнюють музику рудого юнака, який співає фолк, навіть не блюз. У його співі нема ностальгії і жалю – він правильно інтонує і ніколи не переходить на крик. У ньому, як і в Пасосі, немає зайвого пафосу.
Там є настрій, але я не відчуваю драйву. Я не відчуваю, власне, нічого. Степан Бандера, який читає англомовні випуски 5 каналу, онук старого Степана Бандери, приносить пиво. Я плескаю його долонею по спині. «Тут живе Степан Бандера?». Він сміється, і в куточках очей стрибає дідів ген. «Так-так-так!», — відстрілюється він. Діаспорна вимова робить його схожим на такого собі Степаноса Бандераса. Рудому співакові алкоголь не підвищив volume, не додав навіть хрипів на високих. Він співає так само рівно, як і півгодини тому. Поруч із ним, паралельною смугою нашого алкогольного шосе, такого собі Роуд ту хел, джентлмен, рухаємося ми з Бандерасом. Я закінчив із пивом і перейшов на горілку з лимоном. Як казав мій інший приятель-експат – «воно є хороший клінсер» (від англ. clean).
Я вже звик до саунду за сусіднім столиком. Раптом на другому приспіві нової пісні я відчуваю якесь занепокоєння. Звідкіля воно, я ж слухаю рудого бороданя увесь вечір і вже звик до нього – як до Дос-Пасоса який не став моїм ворогом, попри те, що я цього прагнув. Алкоголь зробив свою справу і доводиться чекати третього куплету, щоб зрозуміти текст. До хору приєднуються пискливі сопрано зі столика в кутку, де сидять дві підстаркуваті бляді чи перекладачки з англійської, а разом з ними кілька вельми чистих діаспорних баритонів, та ще фальшивий тенор (може мій?).
Голоса рудого вже майже не чутно. Але я налаштовувався на його герци. З кутку лине втретє за сьогодні, (але не востаннє, бо саме з цією піснею, а не з його зразками американського фолку, хлопця викликатимуть на біс). «Are you a Kievstar, Or you’re a superstar?» — волає рудий юнак. Тепер уже цю пісню співає весь наш «public house», чи то «публічний дім», чи то просто «паб». Співає, здається, вже навіть бармен, на футболці якого написано: «приходить час, коли ти б’єш у барабан».
«Are you a UMС?», — продовжує юнак – «Don’t take my money from me…» І далі кода. Блюзова, сумна, самотня. «Please don’t take all my money from me…” Ти чого сумуєш, старий? Я дивлюся на нього з неймовірною симпатією, майже ніжністю. Вона ж взяла лише гроші, а тобі залишила гітару і життя. Так за чим сумуєш? Хіба за грішми? Ну і йолоп… Отак я сиджу і думаю, як українські проституточки, наші рідні шльондрочки, стають всесвітньою історією, частиною фольклору чужої великої країни. Правда, разом з ними туди потрапляють і бренди мобільних операторів. Але менше з тим. Я люблю цю країну. Я люблю цих дівчат, про яких співають пісень. Навіть таких безглуздих. І мені стає добре-добре. Українців не можна обікрасти – бо в нас немає грошей. Нас самих не треба навіть красти, бо, як співав Віктор Цой – «Нам не на чем ехать. Мы шагаем одни». Але ми, хлопці, навіть без грошей, можемо вкрасти в дівчат трошки кохання, яке вони продають за гроші іншим, тим, хто не знає їхньої мови.
Я сиджу собі і думаю: «Трясця її матері! Хай там що буде з нами завтра. Але як же я люблю цю країну! Її вулиці, її небо, її дітей, її жінок. І не треба боятися втратити нічого, а менше за все – те, що можна купити за гроші. Hey, baby! You are a superstar! You have a Kievstar! Or you’re a UMC? Please take anything you want from me!»
текст: Олексій Бобровников,
(Вечірній Київ, 19 квiтня 2007 року, №66 (17968)
