Буде гроза. Місто стоїть принишкле, ніби в облозі.
Ніби до зброї тепер стають і старі, і діти.
І потаємно, узбіччями при давно зарослій дорозі
з міста відходить літо.
З літом відходять сукні без рукавів і легкі сандалі,
мотороллери та мотоцикли відступають, по собі лишаючи попелище,
шорти, сорочки смугасті, плетені сумки. Облога тим часом просувається далі,
тобто – насувається ближче.
Небо чорнішає. Тишком відходять ягоди, персики, сухоцвіти,
молода кукурудза, молода картопля, холодна кава
залишають місто без жодного слова, і не маючи так чинити
жодного права.
Вітер здіймається. Ті, що залишилися, пережили облогу —
всі без надії тепер покинуті, всі солдати.
Хочеться взяти на вечір куртку, і трошки чогось міцного.
Ключ від міської брами буде сховано. Вдома в того,
кому буде найлегше врешті його віддати.
///
Вересень накочується ніби приплив.
Незручне взуття, заживають коліна збиті,
і всі подряпини – сліди неймовірних див,
затираються, сходять, залишаються в літі.
Велосипеди в дощ ніби кораблі,
припнуті на рейді без вітрил і без пасажирів.
Шкіра просить піску і світла. Усюди, де ми були —
проголошено зараз неосяжний і недосяжний вирій.
Літні тераси згортаються, ніби фронт.
Загортатися в пледи, здаватися пізно, пізно.
І якщо дихати – то тепер тільки рот у рот,
до останнього не пускати між себе чужих, випадкових, різних.
Літаки не затримуються, ніби розклад страт.
Голі плечі в натовпі безпомічні, недоречні.
Безвідмовний час, найдосконаліший апарат
врешті витисне з кого завгодно безнадійне прощання у кілька речень.
Катя Бабкіна
