— Якою смертю ви б хотіли померти?
— Несподівано. Відразу. На ходу!
Так відповідає В’ячеслав Чорновіл невідомому журналістові за кадром.
Я переглядаю кілометри архівного відео. Але ніщо не чіпляє більше.
<<Несподівано. Відразу. На ходу!>>
Можливо тому, що мене завжди сильніше бентежить містика подій, аніж їхня логіка.
Я знову і знову перемотую фрагмент.
<<…На ходу!>>
Звідки він знав?
Вдивляюся в обличчя: ані тіні суму, переляку чи образи. Навіть ледь вловима посмішка. Наче його запитали, що любить на сніданок.
Їду на зйомку. Розповідаю водієві. Він каже: як можна було таке запитати в людини?!
Не знаю, чи відважилася б я запитати в живого: <<Як би ви хотіли померти?>> Але поважаю того колегу, який насмілився це зробити.
Людям епохи можна і треба ставити будь-які питання — відверті й навіть безсоромні. Доки вони живі, їх за найменшої нагоди треба питати про все на світі. Писати найрозлогіші інтерв’ю і зберігати їх в найнадійніших архівах.
Бо ніколи не знаєш, яке інтерв’ю буде останнім.
Найкращі вмирають несподівано.
… Це було майже чотири роки тому. Чотири без одного дня. 25 серпня 2008-го мені пощастило потрапити на день народження Павла Загребельного.
Останні роки він важко хворів і дружина ретельно берегла його від журналістів. А тут чомусь погодилася пустити, ще й з камерою.
Та в той день я не вважала, що мені дуже пощастило. Навіть навпаки — крутила носом.
Бо була субота і корпоратив. Зранку вся редакція майнула на кораблику по Дніпру — юшка, і всяке, що п’ється… В обід нещасливців, якім належало ще робити випуск, висадили на березі, інші попливли далі…
Я їхала до Загребельного геть не в робочому настрої, і, звісно, без відчуття <<історичності моменту>>. Ще й горло боліло немилосердно, я ледь розмовляла.
…Чоловік-легенда сидів на веранді у плетеному кріслі. Ноги замотані у картату ковдру. А зверху — чистесенька світла вишиванка.
На носі — плями тонального крему. Павло Архипович чи то впав напередодні і здер носа, чи то прояви на шкірі теж були наслідком хвороби… Дружина турботливо замазала письменнику ніс — бо ж зніматимуть.
Блідий дідусь з божими очима і тональним кремом на носі не мав нічого спільного з непідйомними томами зі шкільної програми. І мені захотілося поговорити з ним не для «синхрону», а просто — по-людськи, дізнатися його думку про те і про се. Я знала, що він не сміятиметься, хай би що я не спитала, не стане відповідати зверхньо і легко пробачить білі плями у знанні історії загалом та його творчості зокрема.
І ми почали говорити.
Але в той день все було не так.
Через запалене горло запитання я могла лише шепотіти. А Павло Архипович погано чув… Я намагалася кричати пошепки.
Далі ще гірше — оператор зірвався з місця, позеленів, і побіг в туалет. Йому було дуже зле, хоча він і на корпоратив не ходив. Просто чимось отруївся.
Він весь час бігав через город до маленького будиночка і назад, виключаючи камеру в найцікавіші моменти розмови.
Я страшенно сердилася, хоча, врешті, колега був не винний.
Посеред розмови я остаточно втратила голос. А оператор повідомив, що не в стані навіть зняти перебивки.
Ми змушені були попрощатися із Загребельним.
Як виявилося — назавжди.
За півроку його не стало.
Мабуть, моє недолуге інтерв’ю — останнє, що він сказав для украінського телебачення.
Зараз я не маю доступу до архіву, де зберігається інтерв’ю і силуюся пригадати бодай одну фразу з тієї розмови.
І не можу.
Жодної.
А може, він нічого такого і не сказав?
текст: Ольга Кашпор