Патефонна платівка —
як чорне око,
передерте голкою.
Ну ж бо, не плач.
Треба було тільки
вирости, щоб усе
стало можливим.
Рання любов,
подряпини на
колінах, керовані
русла рік,
спів солдатських
колон, перерізане
горло, піврічне
мовчання,
далекі міста.
Хтось один не дійде,
не може так бути,
щоб
до кінця — і вдвох, це
було б надто просто.
І куди б тоді ці
кораблики з
черешневої кори,
спеціально зладнані,
щоб перепливати
смерть?
З того боку життя —
пронизливий вечір
січня,
крізь який ти несеш —
звісно без рукавиць —
патефон.
Я спішу за тобою з
оберемком платівок
до оселі, де є у нас
глечик води і єдина
свічка,
де на півкімнати
сонячне світло, а
все, що понад — вже
розкіш. І коли зіщулений на
підлозі, мов пес,
патефон,
ревматично крекчучи, проспіває
нам танго,
затинатиметься, але
за руки змусить
узятись —
ми вже трохи
звикнемо жити цей
дивний мир.
Танцювати мовчки.
Не співати ніколи.
Ну, хіба що очима.
текст: Катерина Калитко
малюнки: Ілона Сільваші
з книги «Бунар»
Видавництво Старого Лева
https://www.yakaboo.ua/bunar.html
