*  *  *

Дитинство Амріта (повне імʼя при народженні Амріт Ґоуранґа Абхішек Капур) пройшло у Калькутті, в Західній Бенгалії. Він народився у сімʼї працівника телефонної компанії, був наймолодшою дитиною у сімʼї, але від цього жодних бенефіцій не отримував. Його батьки були шудрами, ходили у храм Калі, їли сіль і мʼясо, і читали американську пресу. Єдиною славою в його дитинстві було те, що батько працював у тій самій телефонній компанії, що й батько Мітхуна Чакраборті. Це дало свої десять хвилин слави потім, в Росії. А так – все, як у всіх.

Амріт ходив у школу, де викладали на хінді, був захисником у шкільній футбольній команді, брав участь у театральній самодіяльності, в постановці «Махабхарати» грав роль Ґанеша. Все виглядало безхмарно, Амріт давав перспективи, Індія любила Амріта, Калькутта ж була загалом байдужою.

У шістнадцять батьки віддали його в Шотландський католицький коледж в надії, що дитина опанує енґліш і поїде у Штати шукати кращої долі. Батьки хотіли, щоб Амріт доробився до кращого життя, Амріт хотів скуштувати гамбургер, Калькутта залишалась до нього холодною.

У віці двадцяти одного року він поїхав у Лос-Анджелес, аби вивчитися на медика. На вулиці йшов 1967-й рік.

*  *  *

Боб Ділан, Донован, Джоні Мітчел, Брюс Спрінґстін. Їх імена закарбувалися у памʼяті сильніше, ніж мантри. Медика з нього не вийшло – Амріт злився з потужним рухом курців трави, споживачів ЛСД і слухачів рок-н-ролу, співав «Харе Рама» на концерті у Вудстоку в компанії напівголих дівчат із Сан-Франциско, допомагав «Чорним пантерам», жив на даху військового госпіталю, переховував від військової повинності студентів-медиків, їв гамбургери, чіпси, пив колу з льодом, курив лакі страйк, читав комікси про Супермена. В листах додому він писав: «Мамо, в Америці настали дивні дні. Всі ходять майже голі. Зараз – дуже весело. Демонстрації, забастовки. Студенти бойкотують, перекривають залізниці. Я – серед них. Здається, скоро ми захопимо владу. Мамо, я знаю, ти зі мною не погодишся, але я, дивлячись на цю країну, впевнений – справа Ґанді хороша і зробить ще багато доброго для Індії і для всього світу».

З Індії йому приходила така відповідь: «Амріт, не будь дурнем. Кидай це діло і знайди хорошу роботу. Тато каже, щоб ти зʼясував, які можливості експорту бобових у Лос-Анджелес».

Після цього листа Амріт батькам писати перестав і тільки час від часу бачив у сні то рідну школу на Радхарані-роуд, то заплакану маму, то містера Ґанешу з плакату, що висів у них на кухні.

У 1967-му році здавалося, що свято триватиме вічно. Амріт поїхав у подорож Америкою і опинився у Сан-Франциско, де і познайомився з професором Рамою.

*  *  *

Професор Рама читав лекції для студентів Берклі, Амріт – мив підлоги у коридорах кампусу. Професор Рама був поважним індусом, який добре розмовляв англійською. Амріт носив джинси «левіс» і бейсболку «Доджерсів», команди з дивною назвою, яка грала в дивну американську гру. Вони зустрілися в коридорі.

– Намасте, – сказав Амріт і захитався, коли професор глянув на нього.

– Обережніше! – сказав професор Рама, і допоміг Амрітові не впасти у відро для миття підлоги.

Вони одразу ж упізнали одне одного по характерному акценту. Професор Рама теж був з Бенгалії, жив у США з часів революції Ґанді, читав тут лекції по культурі древньої Індії і вів заняття з йоги. Професор Рама натякнув, що був би зацікавлений побачити молодого Амріта у себе на лекціях. Амріт, відчувши підступ, сказав, що зайнятий і що сьогодні не може.

– А завтра?

– І завтра… І після завтра теж… Ні, ви знаєте, професоре, стільки роботи…

Професор Рама розуміюче кивнув.

– До зустрічі, – загадково кинув він на прощання, і Амріт довго проводжав його постать, що віддалялась по коридору, поглядом.

*  *  *

Роки три пройшло перше, ніж Амріт знову згадав ту зустріч. Амріт зійшовся і розійшовся з британкою Трейсі, купив і продав автомобіль «мустанг», підсів і зіскочив з кокаїну, знайшов і загубив сенс життя. Коли розпались «Бітлз», Амріт відчув, що в серці його щось розкололося навпіл, і він став шукати учителя.

В день, коли для Амріта закінчилося старе життя, він гуляв по Ломбард-стріт. Проходячи повз вітрину книжкового магазину, Амріт побачив книгу, яка привернула його увагу. «Шишумара Баба: біографія йога».

На обкладинці було зображене обличчя йогіна.

– Професор Рама! – вигукунув, не стримавшись, Амріт.

Це був він. Сумнівів бути не могло. Амріт почав гортати книгу. З тексту слідувало, що Шишумара Баба – йогін, який живе уже четверте століття поспіль. Йог цей, згідно книги, проживає зараз десь у Тамілнаду і є живим доказом безсмертної природи людини.

– Ні, ні! – вигукнув Амріт. – Цього не може бути!

І побіг купляти книгу.

Виявилося, що всіх його грошей вистачає заледве на половину. Амріт був на мілині. Гроші мали прийти за кілька днів.

Коли Амріт повернувся за книгою, її вже не було.

*  *  *

Професора Раму він впізнав по тому самому тамільському акценту. Той і надалі викладав культуру давньої Індії в Берклі, і Амріт став ходити як вільний слухач на цикли лекцій по міфології рідного краю.

Після чергової лекції Амріт підійшов до професора і спитав, чи можна було б відвідати його заняття з йоги.

Професор якось невпевнено відповів, що занятть уже немає, і що взагалі, уже все помінялося в цьому нескінченному Всесвіті, і що молодий Амріт втратив свій шанс три роки тому.

– Візміть мене в учні, – попросив нарешті Амріт.

– Ні, – відповів професор Рама.

– Чому?

– Вам іще рано, молодий чоловіче.

Амріт розлютився.

– Я знаю, хто ви насправді, – тихо сказав він. – Ви ніякий не професор Рама. Ви – безсмертний йог Шишумара Баба! Ви живете чотириста років, і вводите в оману інших.

Поофесор відповів спокійно:

– Ми всі – частини одного цілого. Як може бути смертним те, що не має ні початку, ні кінця?

– Ви… ви дурите інших! Агов! Люди! Це – Шишумара Баба! Це безсмертний йог, який видає себе за смертного!

Студенти в коридорі стали озиратися. Всі дивилися чомусь на Амріта, а не на безсмертного йога.

– Ви даремно хочете мене в чомусь звинуватити, молодий чоловіче. Я нічим не відрізняюсь від усіх інших, хто є тут.

Амріт відчув насмішку в словах професора Рами. Насмішка ця ранила в саме його серце. В коридорі, як і три роки тому, наче покинуте ним власноруч, стояло відро для миття підлоги.

– Обережно, – сказав професор Рама, коли Амріт знову ледь не втрапив у відро ногою. По коридору вже біг зі шваброю молодий негр.

– Ви! Ви!.. – Амріта охопило таке відчуття несправедливості, що він не зчувся, як схопив відро з водою і ледь не вихлюпнув його на сивочолого професора. В останню хвилину він послабив замах і вода з відра окотила ноги професора Рами. Той усміхнувся.

Амріт більше не міг стримувати себе. Осоромлений, він побіг по коридору на вихід, збиваючи на льоту студенток-першокурсниць.

«Обманщик! Блюзнір! Аферюга!» – носилося у нього в голові у той вечір. Цілу ніч Амріт мучився невідомими почуттями, які здавлювали, шматували, розкатували, спресовували його серце в млинець і продавлювали крізь кулак гарячими краплями на нутрощі.

Амріт зрозумів, що сходить з розуму.

Амріт почав молитися. Коли стало ясно, що молитва не допомагає, Амріт подзвонив одному своєму знайомому з Берклі.

– Чувак, у тебе є що випити?

– О, чувачелла! Пацани, це Амріт-хіндустан дзвонить! Приїжджай, брателла!

Амріт напився так, як не написався ніколи до цього. Пʼяний, обкурений, на відхідняках від ЛСД, під ранок він вийшов на вулицю в бідному кварталі Сан-Франциско, і став кричати прокляття і грозити кулаком. Амріт був пʼяний, злий, на його очах стояли сльози образи. Він погрожував кулаком небу і землі.

Потім він зайшов назад у бунґало. В кімнаті лежало пʼятеро тіл. Ввімкнутий телевізор транслював сірий шум. Програвач розтоплював простір звуками ситара від Раві Шанкара.

– Пацани, а є ще цукор?

Одне з тіл підняло голову.

– На, браток, – протягнуло тіло кулак з пʼятьма кубиками цукру, змоченого «кислотою», і Амріт із вдячністю прийняв прасад[1].

*  *  *

Тріп на пʼяти кубиках «кислоти» ледь не виявився останнім для памʼяті людини, яка називала себе Амрітом Капуром. По нього прийшла страшна сторука богиня Калі з храму, в який ходили його батьки. Вона розрубала його на маленькі шматки і зʼїла. Амріт кричав, але ніхто не чув його криків. Він умирав, повзав хробаком, стискався в точку, замовкав, не видавши і звуку, був безіменним, невизнаним, неназваним. «Я Бог! Я Бог!» – стогнав він із заплющеними очима і здирав зі стін бунґало плакати з дівчатами місяця від «Пентхаус».

Коли Амріта попустило, він закурив і вийшов на вулицю. Останній раз він бачив це місто на світанку. Тепер він був іншою людиною.

На Сан-Франциско спадали приємні рожеві сутінки. Вдалині прогримотів трамвай.

– Чувак, це не круто, – почув він за спиною. – Чувак, ти обригав мені весь диван.

Амріт, не обертаючись, усміхнувся. Він знав тепер, ким йому бути, і знання це приємно обпікало серце.

 


[1] Прасад – освячена їжа.

текст: Любко Дереш

Цей, та інші тексти, презентуватимуться автором у Львові
Читання відбудуться 14 вересня, о 17 00, в галереї «Дзига», вул.Вірменська, 35

Вхід вільний. Автор просить приходити вчасно і вести себе гарно.