Ось вона сидить і каже собі сама:
девяносто днів смоктала мене зима,
випивала, їла.
Я зробилася зморщена, буцімто у мені
розчинилися всі ці безплідні порожні дні,
зморщена і біла.
І тепер усе, що не вибір, не слід, не знак,
не займає мене, не впливає тепер ніяк
непотрібне, різне.
От наприклад це ж десь є вітер, вода, блакить,
але все, що боліло, забулося, не болить
лиш на мізки тисне.
Ось вона встає, сміється і каже: запав живіт.
девяносто років мене поїдав цей світ,
а тепер не хоче.
Я себе почуваю, мабуть, на девятсот.
Я забула зовсім, як це, коли рот-в-рот
чи хоч очі-в-очі.
Був у мене колись, каже, той, що ж мене одну
залишив плисти в ці хвороби і сивину,
в самоту на виріст.
Але точно знаю: він там облаштовує світлий дім,
і такий вже забутий, але вірний, чекає в нім,
щоб я тут скінчилась.
І тоді в темне дзеркало дивиться крадькома,
чи її ще багато лишилось. І далі сидить сама.
* * *
Є в цій історії щось, на заплутані схоже сни:
замість церкви чи жінки він ходить до одної сосни.
Доки син, оповитий запахом молока вночі
видихає поволі дитинство, доки вечеря сичичь в печі,
він стоїть під сосною, благаючи голосом неймовірної глибини:
не мовчи.
Кожен має свій страх смерті, темряви, бідности чи води,
кожен ловить окремі космічні хвилі, різні читає в повітрі чужі сліди,
кожен з нас знає по-різному сутінь, повінь і заметіль,
переживає по-своєму розчарування, самотність, біль,
але він той один, що йде до сосни завжди, і знаходить шляхи туди
звідусіль.
Кожен щось хоче собі заслужити за ці нескінченні, безжальні дні:
хтось не помре ніколи, хтось не горітиме у лихому вогні,
хтось очманіло кохатиме без утоми пружних, блискучих дів,
хтось подужає врешті все, що колись не встиг, не зумів,
хтось позбудеться іпотеки чи мимвовільного сечовиділення вві сні
але він нічого того б не хотів.
Праведний його шлях і мета настільки ж безглузда, як і ясна.
Сяйво від нього рівне, він порожній від країв до самого дна.
Він не нищить довкілля й не плодить заздрість і ворожнечу німу
до ближніх і дальших; не прямує до світла і не летить в пітьму.
Він прокидається, проживає, і засинає, і знає: колись він прийде, й сосна
відповість йому.
* * *
Стільки всього поглинає любов
Жирна і ласа зелена гусінь.
Іноді жінка проходить повз І дивиться, ніби зараз вкусить.
В неї в руках голубий футляр,
В неї волосся забране дулею.
Серед міських знавіснілих пар
Жінка сама, і її це муляє.
Що їй це літо без берегів,
Ніби подрібнене скло, напряжне.
Жінка, годуючи голубів,
Чи роздягаючи верх на пляжі,
Жінка, злітаючи стрімголов
Або втискаючись в сині мешти,
Думає: стільки всього любов,
Що може вже і її, нарешті.
текст: Катерина Бабкіна
14 лютого любов робить мистецтво ще ближчим: фестиваль Kyiv Fine Art 2013 публіка має змогу відвідати до десятої вечора. При цьому, будь-яка пара може потрапити до Арсеналу, придбавши один квиток на двох (40 грн). З 18.00 до 22.00 Мистецький Арсенал запрошує всіх на вечір, присвячений коханню та мистецтву. Для вас:
— спеціальні екскурсії виставкою Kyiv Fine Art 2013
— музика від діджеїв Olegue Zabava та Serge Jazzmate
— поетичні читання: Ігор Померанцев, Катерина Бабкіна, Юлія Балаєва, Іван Маковський
(Катерину Бабкіну можна слухати о 20.00-20.30)
